Комунікація під час війни — важливий елемент на шляху до перемоги. Влучна стратегія донесення ключових меседжів до свого народу та міжнародної спільноти має надвагу. З початком вдалого опору повномасштабному вторгненню ворог зіткнувся з проблемою власних обіцянок про швидку перемогу та недооцінив силу українців. Вони й далі роблять так, щоб окупантам доводилося вигадувати нові способи пояснювати невдачі на фронті.
Стратегічні комунікації — це використання комунікативних засобів: повідомлень, слоганів, зображень, риторики, щоби просунути й захистити свої інтереси та досягти довгострокових цілей. Росія не вживає термін «стратегічні комунікації» – його немає в медійних дебатах і обговореннях високого рівня. Натомість використовує термін «інформаційна війна», що вказано в її військовій доктрині. Три ключові цілі, описані в документі:
- протидія зовнішнім загрозам, що передбачає сильний державний контроль;
- протидія міжнародній «дискримінації» російських медіа;
- усунення невдач у сфері інформаційних технологій.
Доктрина РФ показує один із головних її страхів — західний світ (НАТО) може зміцнитися та наблизитися до кордонів росії.
Ідею, яку російська влада популяризує серед свого народу, можна сформулювати добре відомою адаптованою фразою — «зробити росію знову великою» (Make russia great again). Ось чому їхні наративи базуються на історичній пам'яті та містять такі ідеї:
- росія — доброзичливий герой, наддержава, вимушена рятувати інші країни від злих сил (насамперед Заходу та його цінностей);
- російське «легендарне» історичне значення як центру Східної Європи та головного переможця у Другій світовій війні;
- відродження Російської імперії як славного періоду російської історії;
- російська православна церква є колискою православного світу.
Росія у своїй урядовій риториці як інструмент стратегічних комунікацій використовує дію, а не слова чи образи. Цим вона відрізняється від демократичного світу, для якого основним політичним інструментом комунікації є слова.
Так, 20 лютого 2022-го прессекретар президента рф Дмітрій Пєсков відповів на запитання про напад на Україну: «Який сенс росії на когось нападати? Ми історично ніколи ні на кого не нападали». А вже за чотири дні росія почала повномасштабне вторгнення. Ця невідповідність слів і вчинків вводить в оману тих, хто звик будувати міжнародні відносини на довірі та порядності. Слабка реакція «лише на словах» на вторгнення в Грузію, Молдову, Україну у 2014 році та інші численні порушення росією міжнародних конвенцій призвела до відчуття безкарності останньою та дозволила і далі втілювати в життя імперські плани.
Геббельс та російські пропагандисти
В основі так званих стратегічних комунікацій РФ лежать геббельські принципи пропаганди. Головний гауляйтер нацистської Німеччини вважав, що централізація влади – ефективний спосіб поширення пропаганди. Саме цього підходу дотримуються і російські пропагандисти, працюючи за методичками від центральної влади. Серед інших принципів – виокремлення чіткого ворога, якого потрібно звинуватити в усіх проблемах; підтримка одного чіткого меседжу; дія на емоції, а не на інтелект.
Геббельський принцип щодо неприпустимості вияву слабкості простежується тоді, коли росіяни програють на передовій. Влада має заспокоїти суспільство, якому спочатку розповідала про взяття Києва за три дні. Адже для росіян поразка у війні дорівнює загрозі існуванню самої держави. Популярні наративи, поширені в російському суспільстві – «Армія РФ — номер один у світі», «Україна просить нас про допомогу, тому ми маємо вдертися в неї», «НАТО і Захід слабкі», «Ми непереможні, як наші діди під час Великої вітчизняної війни».
Як роспропаганда пояснювала відхід від Харківської та Херсонської областей
Український контрнаступ на Харківщині відбувся 6-12 вересня 2022 року. Це був другий великий контрнаступ після звільнення північних районів України навесні. 9 листопада російські війська також були «виведені» з частини Херсонської області. Оскільки Херсон був єдиним обласним центром, який окупували з початку повномасштабної війни, цей відступ був важким ударом по репутації росармії в очах самих росіян.
Щоб виправдати військові поразки, російська влада також вдається до напрацювань Геббельса. Зокрема, він радив «повідомляти про військові поразки як про успішну евакуацію» – так нацисти пояснювали свої втрати в Тунісі. Російська пропаганда і собі заспокоювала своїх громадян «жестом доброї волі», «тактичним відступом», «перегрупуванням військ для збереження життів солдат» і «важким рішенням», щоб у перспективі здобути розгромну перемогу. Свої невдачі вони також порівнюють із переможними для себе битвами — під Полтавою в 1709-му, на Дніпрі в 1943-му. А також звертають увагу на менші перемоги, щоб компенсувати невдоволення серед людей. Народу із завищеними надіями тепер важче пояснити поразки – адже вони повірили у миттєву, тріумфальну і безкровну перемогу, яка ніяк не мала їх зачепити. Але так не сталося.
В результаті, росіяни залишають обурені коментарі із закликом «вбити їх усіх» і «нарешті бомбити Київ». А російські ракети вражають енергетичну інфраструктуру України, залишаючи населені пункти без світла, води й тепла.
Чому російський народ настільки вразливий до пропаганди?
Секрет такого масового проникнення ідеології в російське суспільство криється в ньому самому. Зараз російській владі навіть не потрібно поширювати пропаганду, тому що росіяни продукують її самі.
Так працює вертикальна пропаганда та авторитарні режими, які винятково ефективні для деперсоналізованих людей, що одностайно слідують обраному та схваленому більшістю лідеру. Горизонтальна пропаганда, яка також існує в російському суспільстві, навпаки базується на тому, що люди асоціюють себе з урядом. Різниця у мисленні, діях і житті стає ворожою і зневажливою. У такій динаміці, наприклад, функціонує багато культів. Мало того, успішна пропаганда має бути антиінтелектуальною, щоби бути зрозумілою масам людей, особливо вразливим найнижчим верствам суспільства.
Американський правозахисник і співзасновник Human Rights Watch Ар'є Неєр зазначає: у росіян було 22 роки, щоби помітити й зупинити повільне зародження тиранії в Росії, але вони знехтували цим. Суспільство ж брало безпосередню участь у плануванні та втіленні кількох «військових операцій», зокрема кровопролитної Другої чеченської війни, вторгненні у Грузію, Сирію, Україну.
Адже військові, їхні рідні, працівники ВПК, державних органів, автори лозунгів та навіть вчителі в школах, котрі звеличували агресивну політику росії, — це і є ті «звичайні росіяни», які допомагали у кожній війні своїй державі. Жорстокість Путіна не злякала їх. Навпаки, вони й досі вважають його «сильним лідером», якого більшість хоче бачити на чолі держави.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
