На нещодавньому міжнародному економічному форумі в Давосі українські урядовці вкотре назвали військово-промисловий комплекс (ВПК) одним із локомотивів майбутньої української економіки і, відповідно, сектором, вартим уваги та інвестицій. Цей прогноз знаходиться на поверхні.
По-перше, переживши такий болісний досвід і розуміючи потенціальні загрози, післявоєнна Україна вже просто не зможе відмовитися від своєї військової промисловості, від матеріально-технічного розвитку своєї армії, покладаючись лише на будь-чиї зовнішні «гарантії».
По-друге, за час АТО, ООС та повномасштабного вторгнення українці стали потужними експертами у використанні, модифікації та ремонті, закупівлях та частково і у виробництві сучасної зброї, спецзасобів, амуніції. Ця експертиза природно знаходитиме розвиток у ВПК.
По-третє, приклад багатьох країн демонструє, як ВПК може рухати вперед й «цивільну» економіку — і потреба в такому підсилювачі неодмінно виникне під час повоєнної економічної відбудови.
Утім, причини для скепсису іноземних інвесторів та вітчизняних «технарів» також лежать на поверхні. Як розвивати або будувати ледь не з нуля галузь під постійною загрозою російських атак — наземних та повітряних? Тим більше, якщо саме оборонні підприємства є пріоритетними цілями російських ракет.
Як почати відбудову ВПК, якщо Україна під ударами ворога
Вирішення цієї дилеми явно не буде простим. Проте відповіді варто спробувати пошукати вже сьогодні: якщо відкладати відбудову ВПК на «після перемоги» або на «спочатку відбудуємо інфраструктуру», ризикуємо не лише знову втратити декілька років у перегонах, де і без того суттєво відстаємо, але й залишитися у повній залежності від іноземних поставок.
Що ж можна почати робити вже зараз, навіть під прицілом російської зброї?
Увага до кадрів
Нещодавно стало відомо, що авіакомпанія Ryanair вже зараз починає наймати на роботу українських пілотів та бортпровідників, щоб якнайшвидше повернутися на наш ринок, коли це стане можливим. Зауважу, це відбувається в той момент, коли навіть затяті оптимісти не беруться сказати, коли українське небо стане безпечним. Але це приклад, гідний уваги.
Уже зараз ВПК може перейнятися питанням, хто буде розвивати військову промисловість, коли це стане можливим. Більше того, можливо, саме зараз слушний момент для цього. Київщина, східна та південна Україна, які десятки років були базою для ВПК, стали жертвами окупації та обстрілів: багато підприємств зруйновані або розграбовані, а багато технічних фахівців знаходяться на роздоріжжі або й у скрутних умовах: залишилися без роботи, стали ВПО, втратили майно. Ці люди потребують підтримки та повернення «в систему». А ВПК своєю чергою зацікавлений у тому, щоб такі фахівці не емігрували та не змінили професію.
Розробка сучасного озброєння в Україні
Значна складова високотехнологічного виробництва — це теоретичні розробки, проектування, розрахунки. Ця робота не вимагає потужної матеріальної бази та не прив’язана до конкретних об’єктів, які стануть мішенню для обстрілів та диверсій. Отже, таку роботу над майбутніми технологічними шедеврами можна починати вже зараз.
При цьому пріоритет має віддаватись не удосконаленню «старого», а розробці та запуску виробництва найсучаснішого озброєння та військової техніки. Не є секретом, що власне озброєння української та російської армії переважно відноситься до, як іноді кажуть експерти, «третього покоління». Тоді як зброю, яка надходить від західних партнерів, можна віднести вже й до умовного «п’ятого покоління». Орієнтація саме на передові розробки — це можливість обійти агресора у технологіях, суттєво збільшити ефективність дій нашої армії, забезпечити кращий захист військовим та цивільним.
Диверсифікація ВПК
Створення деяких видів озброєння, хоча б на рівні дослідних зразків, можна навіть в нинішніх умовах розподілити серед невеликих підприємств, ризик знищення яких менший та руйнування яких буде менше впливати на всю систему. Звичайно, ми не можемо, умовно кажучи, на станції техобслуговування автомобілів зібрати новий сучасний танк. Але, наприклад, в Україні просто зараз є декілька експериментальних приватних проектів з виробництва розвідувальних дронів, якими займаються невеликі команди буквально з кількох людей. Не кажучи вже про численні приклади модифікації транспорту для військових потреб або переробки дронів.
Диверсифікація ВПК, таким чином, означає і розвиток державно-приватного партнерства — поєднання мобільності, креативності та гнучкості приватного бізнесу з потужностями та стійкістю держави. Українські підприємці з високотехнологічних сфер уже довели, що можуть бути серйозними гравцями там, де раніше була майже повна монополія державних підприємств. А відтак і завданням Міністерства оборони буде не бачити в приватному бізнесі свого конкурента, а знаходити там своїх партнерів та ефективних підрядників і виконавців оборонних замовлень.
Зниження ризиків для військової промисловості
Хоча й досі навряд якусь точку на карті України можна вважати на 100% безпечною, ми бачимо і поступове підвищення ефективності нашої ППО, і зниження російського атакувального потенціалу, особливо що стосується використання високоточних ракет. Це значить, що ми вже можемо суттєво знижувати ризики для нашої військової промисловості: облаштовувати сучасні укриття для персоналу на підприємствах, посилювати протиповітряний захист певних територій, будувати нові виробничі потужності з урахуванням відстані до можливої лінії фронту. Врешті-решт, варто згадати й про ідею будівництва підземних військових заводів, можливо, з використанням вже наявної підземної інфраструктури старих підприємств, яку висловлював зокрема і міністр оборони.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
