Вже і з Польщі, і з Естонії прозвучали заяви про те, що українські мігранти більше дають місцевим економікам, ніж беруть з них. Це — класичний аргумент європейської політики залучення мігрантів для вирішення власних демографічних проблем і проблем ринку праці. І якщо ми зараз ведемо мову про те, що має бути урядова політика повернення мігрантів додому, то реалістично — це вже не стільки політика повернення, скільки політика переконування.
Мабуть, ні Польща, ні Естонія не захочуть, щоб українці та українки поверталися додому, а тому запропонують їм свої умови. Коли б це був вільний вибір людини без відповідної політики місцевих урядів — можливо, мінімум 50% мігрантів всерйоз би розглянули варіант повернення. Але та ж Польща добре знає підходи — даєш людині іпотечний кредит на житло, і вона починає будувати в Польщі довгострокові плани.
Якщо великі розвинуті країни на кшталт США чи Німеччини мають у своїх стратегіях інтеграції мігрантів набуття ними нової, місцевої ідентичності, щоб діти цих мігрантів вже називали себе американцями чи німцями, то Естонія та Польща можуть обрати значно ліберальніші методи, де вони нічого не вимагатимуть в плані ідентичності. Чекатимуть лише знання місцевої мови — і це не аж така велика перепона, бо мовне середовище значно сприяє такому вивченню.
Україна як особистий вибір
Соціологія роками показувала нам ці настрої — охочих виїхати було багато ще десять років тому, а з роками їхня кількість лише зростала. Із вступом до Євросоюзу ця хвиля міграції все одно би себе реалізувала, тому навряд чи ми можемо звинувачувати у цьому лише війну. Війна для багатьох стала приводом виїхати — користуючись наданими під час війни зручностями в інших країнах.
Зроблю порівняння. Як у 2014 році було необхідно відпустити курс гривні у вільне плавання, щоб не витрачати безкінечно золотовалютні резерви на «долар по вісім» — так само ми не можемо закривати кордони для охочих виїхати (про військовозобов'язаних — все зрозуміло, мова не про них). Ні зараз, ні потім. Це – боляче.
Але як потрібно було знайти баланс на валютному ринку, щоб зрозуміти, чого ж насправді варта наша національна валюта, — так само потрібно знайти баланс у нашій демографії, щоб побачити, хто розраховує на Україну довгостроково, а хто ні.
Так, відкриваючи кордони для міграції, ми прийшли до того моменту, коли в Україні залишаються жити лише ті, хто хоче тут жити. Коли проживання в Україні стає предметом вибору, а не даністю від народження. Що може зробити уряд для переконування українських мігрантів та мігранток розглянути повернення додому? Насправді це — вкрай складний діалог. Українки та українці за кордоном — не дурні люди і добре знають, що треба говорити в таких випадках: в Україні, мовляв, відсутнє верховенство права, кредити дорогі, завести сім'ю надто дорого, а тепер в Україні ще й небезпечно через російське вторгнення.
Навряд чи прем'єр-міністр чи президент може звернутися до цих людей і сказати: «Шановні, зрозумійте, в нас без вас ринок праці нормально працювати не може, всюди дефіцит людей». «Се ля ві» — можна почути у відповідь на таку аргументацію. У прем'єра та президента перед очима — загальний стан української економіки, а у мігрантів та мігранток перед очима — траєкторія їхнього власного життя. Не обов’язково перше з другим перетинається.
Давайте голосно озвучимо проблему
Уряду варто було би для початку донести пріоритетність повернення громадян та громадянок України додому до керівництва Євросоюзу, щоб це стало офіційною політикою на міжнародному рівні. Після цього попрацювати над цією темою на двосторонньому рівні — з Польщею, Естонією, Німеччиною, Британією, Ірландією та всіма іншими. За бажання, державні інститути цих країн можуть зробити так, що українські мігранти залишаться в цих країнах, а можуть зробити так, що вони повернуться. Від позиції українського керівництва дуже багато що залежить в даному разі.
У більшості західних країн діє норма міграційного законодавства про те, що якщо тобі в своїй рідній країні загрожує небезпека — ти отримуєш статус біженця і легалізуєшся через рішення міграційних органів. В цьому суть нинішньої міграційної кризи в США — мільйони латиноамериканців пояснюють, що всім їм загрожує небезпека в Нікарагуа, у Венесуелі, на Кубі, в Болівії чи навіть у Бразилії. Міграційний суд має розглянути їхні справи, навіть якщо на доведення небезпеки — просто особиста заява.
В принципі, це може стосуватися й українських біженців. Зрозуміло, що під час війни повної безпеки не буває, але ступінь небезпеки у різних регіонах різний. І не факт, що рівень небезпеки у західному чи центральному регіонах відповідає західній філософії прийняття та легалізації біженців. Такий підхід дасть змогу країнам, що приймають українських громадян, відрізнити біженців, яким дійсно щось загрожує, від мігрантів, які приїхали шукати роботу.
Якщо за даними ООН Україну під час війни полишили 6 млн громадян, наївно думати, ніби міжнародні інституції, включно з Євросоюзом, просто сприймуть це як нову реальність. Якби мова йшла не про 6 млн, а про 6 тис. громадян — то ніхто б не вважав це проблемою. А так у цьому питанні точно знадобиться позиція українського уряду, і вона має бути донесена публічно: «Ми хочемо повернути наших громадян». Тоді вже може йти мова про створення відповідних програм з допомогою для повернення, якісь практичні кроки: якщо людині треба перевезти речі, але вона при цьому налаштована повернутися, то певний гуманітарний фонд може компенсувати вартість цього перевезення. Або компенсувати квитки додому.
Можливо, для когось навіть цього може виявитись досить. Якщо ти опинився в Німеччині як біженець, а потім зрозумів, що вже пів року сидиш без роботи і просто нудьгуєш, то логічно, що в тебе виникає думка повернутися, але тобі для цього потрібен квиток, у той час як ти просто проїдаєш всі свої гроші, купуючи їжу в німецьких супермаркетах.
Дуже важливий фактор — освіта. За кордоном опинилися чимало українських дітей та молоді, для яких у певний момент постане потреба отримувати вищу освіту. Не факт, що британські, німецькі, польські та естонські університети зможуть прийняти на навчання всіх охочих українців та українок. Тому перспектива отримати вищу освіту — ще один аргумент на користь повернення. А коли повертається абітурієнт/студент, то і з ним чи нею може повернутися і вся сім'я. Можливо, тут теж знадобилася би урядова програма — з надання місць в українських вищих навчальних закладах тим, хто захоче повернутися заради цього. Підкреслю, що це вкрай важлива ситуація вибору: або ти живеш, скажімо, в Німеччині без вищої освіти, або в Україні — з вищою освітою.
Ринок праці — це не про благодійність
Основна проблема в житті українських мігрантів — це неясність з приводу власного майбутнього. Все в твоєму житті тимчасове, і ти не знаєш, як тебе твоя країна проживання сприйматиме через місяць, через пів року, через рік-два. Умови можуть змінитися. І ти ніби намагаєшся пустити якісь коріння там, де ти знаходишся, але культурно не всі суспільства аж дуже цьому сприяють.
На одну щасливу історію еміграції може бути п'ять чи десять нещасливих. Німецька демократія комфортна для німців, а італійська — для італійців. Ці країни десятки років живуть у міграційних реаліях Євросоюзу і ніщо не змінило цю тезу. Економічно Європа, принаймні її західна частина, не потребує додаткової робочої сили. Навпаки, формується тренд на зменшення ринків праці, які вже за десять років можуть виявитися вкрай перенасиченими. Ми ж бачимо, що ні латвійські рибалки в Британії, ні сирійські кухарі в Німеччині не створили економічного дива ні там, ні там. Дискусії про продуктивність європейської економіки зараз зводяться до потреби інвестицій в інфраструктуру та технології, щоб підвищити продуктивність депресивних регіонів — вони є в Італії, в Британії, в Німеччині.
Цим країнам потрібно працевлаштувати власних громадян у першу чергу. В їхніх пенсійних фондах немає зайвих коштів, щоб виплачувати пенсії українським мігрантам, коли ті сягнуть пенсійного віку. В їхніх медичних системах так само не передбачене безкоштовне страхування громадян та громадянок України. Пенсії та медицина — ось та скеля, об яку розбиваються чимало спроб розв’язати міграційне питання.
Жодна європейська економіка зараз не виглядає як ринок праці з чітко сталим дефіцитом, котрий, крім як українками та українцями, немає ким закрити. Дефіциту на ринку праці в Євросоюзі в принципі немає (Естонія та Польща наразі радше вирішують демографічні, а не економічні проблеми), а от у нас в Україні такий дефіцит є. Тому в якийсь момент нашому уряду доведеться змінити зовнішньополітичну позицію з приводу наших громадян та громадянок за кордоном.
Щойно закінчиться війна, всі вони з біженців перетворяться на мігрантів, а це зовсім інший статус. Та й вже на нинішньому етапі війни можна більш-менш точно розгледіти, хто біженець, а хто мігрант. Більшість мігрантів в якийсь момент можуть опинитися сам на сам з думкою: «Я не відчуваю, що потрібен тут, де я є зараз». Україна має регулярно нагадувати, що тут ці люди потрібні. Що є вакансії на ринку праці, що є плани на відбудову, що є можливість вести нормальне життя і не мати неясності з приводу майбутнього.