Здавалося б, кожна звістка про загибель українських захисників, кожне фото зруйнованих російськими обстрілами міст мали б виривати землю з-під ніг, позбавляти сну та спокою. Але з часом ми ловимо себе на тому, що сприймаємо ці жахливі новини з фронту все спокійніше, відстороненіше, ніби крізь товсте скло. Замість гострого болю та співчуття — тупе заціпеніння, втома, апатія. Це не означає, що ми стали черствими чи збайдужіли до страждань своїх співвітчизників. Це спрацьовує захисний механізм нашої психіки, який психологи називають «емоційною анестезією».
Причини «заніміння»
Річ у тім, що наша здатність переживати сильні емоції — не безмежна. Коли ми щодня, щогодини стикаємося з трагічними подіями, болем, втратами — наша психіка починає «притуплювати» цей досвід, загортати його в захисну обгортку, аби ми могли хоч якось функціонувати. Це схоже на блокаду больових рецепторів під час операції — організм ніби «відключає» відчуття, щоб не зійти з розуму від нестерпного.
Уявіть, що ви — лікар в операційній під час війни. До вас щодня потрапляють десятки поранених з жахливими травмами. Спершу від цього видовища перехоплює подих, хочеться кричати, плакати, тікати геть. Але ви розумієте — якщо дасте волю цим почуттям, то не зможете виконувати свою роботу, рятувати життя. Тому з часом ви вчитеся абстрагуватися, відмежовуватися від емоцій, дивитися на рани радше як на професійну задачу. Це не означає, що ви перестали співчувати пацієнтам — просто ви навчилися «відтерміновувати» це співчуття, не дозволяти йому паралізувати вашу здатність діяти.
Щось подібне відбувається і з усіма нами під час війни. Ми ніби беремо свої емоції «в дужки», ховаємо їх за ширму повсякденних турбот та рутини. Бо інакше ризикуємо захлинутися в цьому океані страждань, втратити волю та надію.
Згадаймо перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді кожна сирена повітряної тривоги змушувала серце завмирати від жаху. Кожна новина про окупацію чергового міста била під дих, викликала сльози та відчай. Але з часом ми почали звикати — принаймні зовні. Навчилися спокійніше реагувати на вибухи, діловито збиратися в укриття, скролити стрічки новин без зайвих емоцій. І це не апатія чи збайдужіння — це наш мозок адаптується до постійного стресу, вибудовує захисні редути.
Як розповідає киянка Марія, волонтерка: «Спершу кожна звістка про загиблих була для мене як ніж у серце. Я не могла ані спати, ані їсти, постійно думала про їхні родини, уявляла їхній біль. Але потім зрозуміла — якщо не навчуся якось «фільтрувати» ці емоції, то просто зійду з розуму і не зможу допомагати іншим. Тому тепер, коли чую трагічні новини, ніби вмикаю режим «робота». Продовжую пакувати гуманітарку, відповідати на дзвінки, зустрічатися з людьми. А сльози і скорботу залишаю на потім».
Цей механізм «відтермінованого горювання» — типова реакція психіки на затяжну травму війни. Ми ніби беремо своє право на біль та сум в кредит, обіцяємо собі, що неодмінно все відчуємо, тільки пізніше. Коли все скінчиться. Коли будемо готові.
Але тут криється небезпека. Якщо занадто довго та старанно притлумлювати свої почуття, є ризик, що вони так і залишаться похованими під товщею «анестезії». Що ми звикнемо ховатися від болю за муром відчуження, так і не навчившись проживати його та відпускати.
Як «розморозитися»?
Тому так важливо час від часу дозволяти собі «розморожуватися», давати вихід емоціям. Звісно, не посеред робочого дня чи надзвичайної ситуації. Але обов'язково знаходити для цього безпечний час і простір. Дозволяти собі плакати, гніватися, сумувати — і ділитися цими почуттями з тими, кому довіряємо. Не соромитися звертатися по допомогу до психолога, капелана, близьких людей. І не очікувати, що одного разу ми нарешті «закриємо гештальт» та позбудемося цього тягаря назавжди. Ні, робота з травмою війни — це довгий та кропіткий процес, без фінальних титрів.
Ось кілька порад, як підтримувати баланс між захистом та контактом з власними почуттями:
- Відстежуйте свої емоції, не дозволяйте їм застоюватися. Якщо весь день стримували сльози — дайте їм волю на самоті або з близькими людьми ввечері.
- Займайтеся практиками, які допомагають відновити зв'язок з тілом та емоціями — фізичні вправи, дихальні техніки, арттерапія, ведення щоденника тощо.
- Не порівнюйте свої переживання з чужими, не знецінюйте свій біль. Чийсь більший рівень страждань не робить ваш досвід менш значущим.
- Дозволяйте іншим переживати горе у власному темпі. Якщо комусь потрібно більше часу «в анестезії» — не засуджуйте і не підганяйте. Кожен має право на свій шлях.
- Знаходьте опору в близьких, друзях, колегах, шукайте однодумців. Важливо відчувати, що ви не самотні зі своїм болем.
- Намагайтеся бачити сенс та цінність свого досвіду. Хоч би яким жахливим він був — він вже є частиною нашої спільної історії, болісним, але важливим уроком.
Можливо, колись, коли війна стане лише сторінкою підручників, ми нарешті зможемо в повній мірі відчути і відгорювати весь цей біль. Оплакати кожну втрачену долю, вшанувати кожного героя. Зараз же наше завдання — вижити і перемогти. В тому числі і завдяки цій дивній, парадоксальній «анестезії» наших сердець.
І тоді, можливо, ми нарешті навчимося по-справжньому цінувати кожну хвилину миру, кожну усмішку близької людини, кожен спокійний світанок. Всі ті прості дари, що їх так легко сприймати як належне — і так боляче втрачати.
Тоді ми зможемо без страху відкрити своє серце — всьому спектру життя. З його печалями і радощами, втратами і знахідками, розбитими мріями і новими надіями.
Короткий висновок
Щоб дістатися до того світанку, нам ще треба пережити цю ніч. І «емоційна анестезія» — то наш ліхтарик у тому мороці. Не надто яскравий, не завжди надійний — але часом єдина зброя проти всепоглинаючої темряви. Тож прийміть цей захист, цю тимчасову втечу від реальності — як даність і необхідність. Не картайте себе за неї, не вважайте слабкістю чи зрадою своїх почуттів.
Але й не дозволяйте цьому заціпенінню заволодіти вами назавжди. Відважтеся час від часу знімати захисні лати, оголювати свою душу — хоча б наодинці з собою. Адже лише душа, здатна відчувати біль, здатна і зцілюватися. Це довгий шлях. Болісний, часом нестерпний. Але ми пройдемо його — разом. Підтримуючи одне одного, даруючи своє плече і cвоє розуміння. Крок за кроком повертаючись до відчайдушної, нестримної любові до життя.
Читайте також
Українські IT-компанії на шведському ринку: вигоди для Швеції та нові горизонти для України
Адаптація продажів під нові вимоги: стратегії, команди та автоматизація на SALES FORUM 2024
