Вчора, 2 грудня, у Вільнюсі відбулася конференція з питань реституції єврейської майна, награбованого в період Голокосту.
Десять років тому 46 країн світу, включаючи Україну, підписали Терезинську декларацію, взявши на себе зобов'язання повернути художні твори, конфісковані і викрадені нацистами, а також провести реституцію предметів і об'єктів іудаїзму і єврейського культурного майна, архівних матеріалів.
Минулого року президент США Дональд Трамп підписав Білль-447, також названий JUST: Justice for Uncompensated Survivors Today – «Справедливість для тих, хто вижив, але залишилися без компенсації». Згідно з цим документом, Держдеп США буде підтримувати повернення майна сім'ям та громадам загиблих в Голокост євреїв, або виплати відповідних компенсацій. У зв'язку з цим у світі активізувалися питання повернення награбованого єврейського майна.
10 років тому 46 країн світу, включаючи Україну, взяли на себе зобов'язання провести реституцію предметів і об'єктів іудаїзму і єврейського культурного майна, архівних матеріалів.
Проблема реституції, зрозуміло, стосується не лише єврейського майна, але і власності всіх національних меншин, які постраждали від огидних режимів минулого століття і масових вбивств. Різанина вірменів у Туреччині супроводжувалася таким же масовим пограбуванням, як і Голокост.
Серед убитих в масовій різанині були найбагатші вірменські сім'ї, які володіли підприємствами по всьому світу — від Аргентини до Китаю. Вирізувалася вся вулиця і вся родина, в живих залишали одну дівчинку, яку потім ростили, як свою. Маленьку спадкоємицю видавали заміж за свого спадкоємця, і всі заводи і пароплави цілком законно переходили у власність нової сім'ї.
Мудрі країни намагаються виправляти минуле. Наприклад, Франція на найвищому рівні вирішує питання передачі цінностей із музеїв Франції в музеї Африки. Французи зіграли фатальну роль у знищенні прекрасних королівств чорного континенту, і зараз намагаються загладити провину настільки, наскільки це можливо.
Для самодостатнього суспільства чи людини жити в награбованому — огидно. У євреїв є таке поняття: «ганебний хліб». Брати те, що не заробив, ганебно. І якщо такі країни, як Франція, самостійно прийшли до повернення чужого, то у світовому масштабі США взяло на себе роль країни, яка гарантує справедливість у питаннях реституції.
Наскільки серйозні наміри американців, говорить приклад Швейцарії.
Батько Естель Сапір загинув у концтаборі у Франції, але перед смертю передав їй інформацію про банки, в яких зберігаються його гроші. Естель втекла в США, а після війни приїхала в Європу. Банки в Англії і Франції спокійно повернули їй заощадження тата. А ось Швейцарський банк Credit Suisse відмовився, оскільки у неї не було свідоцтва про смерть батька.
«Звідки у мене таке свідоцтво? За ним мені треба було б звертатися до Гімлера, Гітлера, Ейхмана і Менгеле» — сказала Сапір.
Credit Suisse відмовлявся повернути гроші замордованого в концтаборі батька 20 разів. Це продовжувалося до тих пір, поки Єврейський конгрес не звернувся в Конгрес США, який, у свою чергу, звернувся до влади Швейцарії. Цю історію розповідає Микола Шексон у книзі «Острова скарбів», яка присвячена найбільшим в історії людства як офшорним схемам, так і шахрайським діям, від яких постраждали цілі країни.
Події розвивалися як в анекдоті, якщо таке порівняння доречне. Асоціація швейцарських банків провела з власної ініціативи аудит на наявність рахунків жертв Голокосту. Виявили рахунки на суму 482 тис. франків. У 1956 році було проведено повторний аудит, і банки знайшли 86 рахунків на 862 тис франків.
І в 1996 році проведено незалежний аудит, який виявив 53 886 рахунків жертв Голокосту! Швейцарські банки в результаті виплатили $1,25 млрд в якості врегулювання цих колективних позовів. Credit Suisse, нарешті, знайшов рахунок батька Естель Сапір. Вона отримала $0,5 млн.
«Комісія Волкера виявила ще 53 886 рахунків, можливо, пов'язаних з жертвами Голокосту, і в серпні 1998 року швейцарські банки погодилися виплатити $1,25 млрд в якості врегулювання цих колективних позовів. Банк Credit Suisse, нарешті, знайшов рахунок батька Естель Сапір і врегулював справу, виплативши їй півмільйона доларів», — пише Шексон.
Сьогодні у більшості з 46 країн, що підписали Терезинську декларацію, немає повних списків єврейського майна. Виняток — єврейські громади, які самі задокументували своє майно до Другої Світової Війни. Але таких прикладів — одиниці.
Проблема України полягає в тому, що частину майна відібрали більшовики, а частину — нацисти. Тут пройшли дві хвилі пограбувань.
Як пише Йосип Зісельс, «після 22 червня 1941 грабіж єврейського населення України був продовжений нацистською армією. З трьох мільйонів євреїв, які проживали в Україні (в сучасних кордонах) до Другої світової війни, більше півтора мільйони було знищено з попередньою конфіскацією всього майна».
Ті, кого евакуювали, хто зміг сховатися або втекти, теж втратили практично все майно. Синагоги та інші будівлі, які залишилися у власності громад, пограбували, осквернили і частково зруйнували. Єврейське майно, конфісковане радянською владою, яке знаходилося в запасниках музеїв та архівів, частково вивезли в Росію, решту — теж розграбували окупанти.
Окрема трагедія – золоті речі і прикраси, які фашисти та їхні союзники вилучили під час акцій геноциду. У Лаврі зберігається іудейське золото і срібло для синагог — корони для Тори, яд (указки для читання Тори), світильники Ханукії. У Києві є кілька єврейських громад, тільки на Подолі — 3 синагоги. З київських же синагог ці коштовності були винесені більшовиками. Може, варто взяти приклад з Франції?
Проблема України полягає в тому, що частину майна відібрали більшовики, а частину — нацисти, тобто тут пройшли дві хвилі пограбувань.
За свідченням комісії Уолкера, що розслідувала склад золотих запасів, які нацистська Німеччина продавала під час Другої світової війни нейтральним країнам, включаючи Швейцарію, при проведенні аналізу зразків золотих злитків тих часів, у них було виявлено до 30% немонетарного золота.
Як пише Йосип Зісельс, це золото могло належати нашим співвітчизникам, загиблим у Бабиному Яру або в будь-якому іншому з 1200 місць масового знищення євреїв на території України. Адже кожен четвертий єврей, загиблий в Голокості, народився і виріс в Україні.
Процес реституції — це питання не років, а десятиліть. З моменту здобуття Україною незалежності зроблені важливі кроки — громадам повернуті десятки синагог, ще десятки синагог можуть повернути найближчим часом.
Звичайно, не всі випадки повернення можна вважати реституцією. Наприклад, коли єврейській громаді Києва повертали синагогу Бродського на вулиці Шота-Руставелі, місто Київ отримало $100 тис. на нову будівлю лялькового театру.
Цю історію хочеться порівняти з історією про синагогу в Гельсінкі. На ній написано, що уряд Фінляндії після Другої Світової Війни передав це приміщення в безоплатний і вічний дар єврейському народу. І ця історія, і цей напис не лишає байдужим кожного, хто його читає.