Щоразу, коли у мене з’являється вільний час і хочеться когось покликати на каву, або коли я готую запрошення на захід WiN Ukraine і гортаю список друзів у Facebook, мене не полишає одна думка: дві третини моїх друзів, подруг, колег, знайомих — всі ті, з ким ще кілька років тому ми обговорювали плани на майбутнє, — зараз далеко. Дехто виїхав ще до великої війни, хтось — під час перших місяців вторгнення, а деякі зовсім недавно. І майже всі вони вже не розглядають можливість повернення.
Водночас у суспільстві тривають дискусії: як повернути українців додому? Як створити для них умови, щоб вони знову стали частиною нашої економіки? Як зробити так, щоб їхні діти — ті, хто зараз ходить у європейські садочки та школи, — мали майбутнє в Україні? Але це питання не лише про житло, робочі місця чи зарплати.
Перед державою стоять два ключові виклики:
1) Відновлення довіри до держави — створення економічних і соціальних гарантій, які дадуть людям впевненість у майбутньому.
2) Забезпечення національної безпеки — гарантії того, що процес повернення не стане загрозою для країни через можливу інфільтрацію ворожих агентів чи корупційні ризики.
Далі ми розглянемо, що потрібно для повернення українців і які механізми безпеки має запровадити держава, щоб цей процес не став неконтрольованим.
Відновлення довіри українців, які хочуть додому
Щоб українці повернулися, передусім державі Україна потрібно відновити їхню довіру. Бо ці люди, навіть будучи за кордоном, щодня читають українські новини, і не лише про війну. Вони знають про корупційні скандали, розуміють, що освіта й медицина потребують реальних реформ, що багато державних механізмів застаріли і не відповідають реаліям сучасного світу. І будемо чесними: вони вже не дуже хочуть повертатися.
Війна відкинула нас на десятиліття назад, і навіть після перемоги не буде такого, що українці масово ринуться назад. Це не буде той потік людей, який ми очікуємо.
Станом на кінець 2024 року за кордоном залишаються мільйони українців, і їхня кількість не зменшується. Близько 4,9 млн наших громадян досі проживають поза межами країни, більшість із них отримали тимчасовий прихисток у країнах ЄС. Найбільші українські громади сьогодні — у Німеччині, Польщі та Чехії.
Ще до повномасштабного вторгнення Україна була однією з найбільших країн-експортерів робочої сили в Європі. Трудова міграція до Польщі досягала декількох мільйонів осіб на рік, а українці активно працювали в будівництві, промисловості та сфері послуг. Значні громади сформувалися і за океаном — у Канаді, США, Бразилії та Аргентині.
Попри намагання стимулювати повернення, відтік населення триває. У 2024 році кількість тих, хто виїхав і не повернувся, зросла втричі порівняно з 2023-м. Це свідчить про те, що без реальних змін ситуація лише погіршуватиметься, і держава має діяти вже зараз.
На думку наших народних депутатів, для повернення українців потрібно забезпечення таких складових:
Безпека. Поки міста не будуть захищені, а території — розміновані, повернення буде повільним. Тому розширення ППО та гуманітарне розмінування є першочерговими кроками.
Робота та бізнес. 41% українців, які залишаються за кордоном, заявляють, що повернулися б за умови стабільного працевлаштування. Необхідні механізми залучення інвестицій, пільгові кредити для бізнесу, а також створення конкурентного середовища для кваліфікованих фахівців.
Освіта для дітей. Батьки не хочуть повертатися, якщо не будуть впевнені, що їхні діти матимуть якісну освіту. Інвестиції в дошкільну та середню освіту, а також міжнародні навчальні програми допоможуть створити відповідні умови.
Житло. Українська житлова політика застрягла ще у 1983 році. Програми «єОселя» та «єВідновлення» є, але вони все ще недоступні для багатьох.
Нашій державі необхідно змінювати загальну систему та підхід щодо названих вище напрямів. Це складна тема з багатьма незручними питаннями, проте вона важлива, адже це і є створення платформи довіри.
Питання національної безпеки та лояльності
Повернення українців — це не лише питання економіки та відбудови, а й стратегічна безпека держави. Важливо не допустити ситуації, коли під виглядом повернення громадян у владу, бізнес або впливові структури потрапляють особи, які працювали проти України або ж займали нейтральну позицію під час війни. Особливо важливим це питання стає під час останньої риторики наших західних партнерів.
Є три основні групи осіб, щодо яких необхідна особлива увага:
Ті, хто мовчав — не висловлював позицію щодо війни, не підтримував Україну та суспільство в критичний момент.
Ті, хто працював у проросійських організаціях — продовжували співпрацю з ворогом чи лояльними до нього структурами.
Ті, хто ігнорував війну — займали нейтральну позицію, але тепер прагнуть повернутися, щоб «налагоджувати процеси» у владі чи бізнесі.
Чому це критично важливо?
Останні події доводять, що проблема інфільтрації ворожих агентів у критичні сфери залишається гострою.
- Випадки викриття проросійських шпигунів навіть на найвищих рівнях, зокрема, у силових структурах (наприклад, начальник Антитерористичного центру при СБУ).
- Ризик економічної експансії — повернення осіб, які під час війни формували бізнес-зв’язки з країною-агресором і тепер хочуть отримати доступ до українських ресурсів.
- Посилення впливу прокремлівських наративів — повернення осіб, які під час війни не підтримували Україну, але тепер прагнуть брати участь у політичному процесі.
Що має зробити держава?
Розробити механізм перевірки осіб, які повертаються і претендують на ключові посади чи ресурси.
Запровадити багатоступеневу систему контролю та гарантій, щоб уникнути проникнення ворожих агентів у державні структури, бізнес, медіа та громадський сектор.
Встановити критерії національної лояльності при доступі до державних посад і стратегічних ресурсів.
Національна безпека — це не питання дискримінації, а питання виживання. І тут важливо наголосити, що питання національної безпеки не обмежується лише перевіркою тих, хто повертається. Випадок зі шпигуном у СБУ, якого затримали вже на третьому році війни, доводить, що загроза може існувати і всередині країни. Тому принцип ретельної перевірки має стосуватися всіх, хто претендує на важливі посади, доступ до державних ресурсів чи стратегічних сфер — незалежно від того, перебували вони в Україні весь цей час чи повертаються після вимушеної еміграції.
Адже післявоєнна Україна має стати сильною, справедливою і відкритою лише для тих, хто дійсно хоче її розвивати.
Читайте також
