Останні дискусії щодо допомоги Україні в США (так, ця ганьба матиме свій кінець), викаблуки Орбана у Європі і вся сукупність дуже складних процесів у Азії (Африку навіть не чіпаємо) має натякати нам, що світ дуже складний, а міжнародна політика не дуже описується категоріями друзів і ворогів. Крім випадків прямого військового зіткнення.
Крім того, міжнародна політика і історія загалом не терплять двох слів: «назавжди» і «невідворотно» (і їх модифікації). «Назавжди гарантувати безпеку», «ворог/союзник назавжди», «назавжди втратили шанс», «назавжди втратили/завоювали територію» працює як кліше пропаганди чи як дзеркало емоційного стану. Але цього не існує у спостережній реальності.
Концепція «невідворотно» описує багато логічних викривлень. Але найпростіше це мабуть описати так: якщо якась подія сталася, то найпростіше для нашої психіки і колективного сприйняття визнати цю подію неминучою. Наприклад, «США неминуче мали винайти ядерну бомбу раніше за Німеччину», хоча це взагалі, за великим рахунком, стало результатом збігу обставин і везіння. Але коли щось сталося, ми легко знайдемо аргументи, які ретроспективно доводять «неминучість», і будемо ігнорувати те, що цю неминучість спростовує.
Як працює міжнародна політика
Враховуючи, що ми всередині процесу, війна йде на нашій землі, кров ллється у нас — ми все маємо і будемо загострювати і гіперболізувати. Тому для нас можуть дивно виглядати сподівання частини американського істеблішменту перетягнути Росію на свій бік у протистоянні з Китаєм. Чи, наприклад, спроби європейців нормалізувати стосунки з Китаєм, щоб уникнути довгострокового протистояння. Чи одночасне загравання Індії з Росією, Іраном, США, Австралією і Японією.
Але ключові актори сучасної «великої гри» і від «заходу» (США, Японія, Франція, Німеччина, Британія, Італія), і від «вісі зла» (Китай, Росія, Іран), і від умовно «нейтральних» (насправді — ні) (Індія, В'єтнам, Туреччина) існують доволі давно. У кожного з перелічених акторів, у їх суспільств і політичних еліт складна історична пам'ять і політична традиція.
У всіх великий список воєнних злочинів і агресивних війн або сумний досвід колоніалізму. Частина з них у 20 столітті, вже навіть після Першої світової. А у Росії, США і Франції — вже навіть після Другої світової. У всіх були складні стосунки один з одним. Наприклад, Росія і Британія усе 19 століття жорстко конкурували за вплив в Азії, Британія спонсорувала Японію у війні з Росією, але завдяки Франції вони разом воювали у Першій світовій. А потім — через низку подій і співпадінь — і у Другій. У Німеччини і Росії стосунки ще складніші. Наприклад, німецько-радянське партнерство дуже допомогло СРСР і Німеччині пережити складні 20-ті, потім за часів вже Гітлера вони встигли побути ворогами, союзниками і знову ворогами.
Світ складний для всіх
Для країн «старої Європи» період відносного миру, який спостерігався в Європі з 1945 до 2022 (за виключенням радянських інтервенцій 1954, 1956, 1968, кривавого розвалу Югославії і російсько-української війни до 24.02, які і близько неспівставні з конфліктами минулого за масштабом) сприймається як благословення небес і результат вивчених уроків.
Історія європейських націй (а Європа була центром світу 150 років, з 1800 до 1945) настільки сповнена кров’ю та стражданнями, що після двох світових війн вся ідея європейської інтеграції відштовхнулася від двох переважних цілей: не допустити ще одного такого триндеця між європейськими країнами і не дати світовим гегемонам зробити з Європи фронт Третьої світової. Після падіння СРСР у багатьох європейських політиків сформувалася думка, що небезпека минулася, Росія остаточно стала бізнес-партнером, а головною загрозою є міжнародний тероризм. До 2014 року так і було.
Для Китаю те, як «великі держави» вчинили з ним у 19-му і на початку 20-го століття, цілком пояснює бажання і створити навколо себе «пояс безпеки», і зробити США та їх союзників якомога слабшими. Що додатково посилюється тим, що режим націоналістів (колишніх комуністів) авторитарний, а протистоять йому відносні демократії. Індія ж для Китаю виступає ключовим конкурентом в регіоні, а також за місце головного виробничого майданчика світу. І це на фоні того, що Китай зараз зустрівся з абсолютно унікальною демографічною кризою і математично неминучою (так, перемогти біологію і математику одночасно — неможливо) депопуляцією, так і не ставши країною з високим рівнем життя.
Для Індії, яка сповнена внутрішніх проблем і зовнішніх викликів, необхідно одночасно захищати суходол і морські шляхи від загрози Китаю і Пакистану, не допустити посилення сепаратизму на півдні країни, послідовно боротися з бідністю в країні з найширшим етно-релігійним різноманіттям у світі.
Для США, які сповнені внутрішніх проблем іншого порядку на зовсім іншому етапі розвитку, взагалі не очевидною є відповіддю на питання що їм робити з їх домінуванням. Підтримувати його шляхом максимальної проактивності чи замкнутися у собі. Трамп і його рух кончений, але зріс він на фундаментальному підґрунті справжніх для американського суспільства викликів.
Для Росії, яка в 90-х і на початку 00-х втратила можливість побудувати чесну федерацію, зосередитися на soft power і побудові себе як важливого елементу глобальної економічної і політичної безпеки і яку захопив де-факто фашистський режим, зараз де-факто не існує її інтересів. Є інтереси режиму.
Є ще гравці поменше, які знаходяться у центрі своїх регіональних протистоянь — Туреччина, Іран, Саудівська Аравія, Нігерія, Індонезія.
Тому якщо на події в Україні дивитися очима зовнішнього спостерігача, то наша травма, наше «Росія має бути знищена, демократія там неможлива» стикається з тим, що наші аргументи виглядають як емоції справедливо обуреної жертви. Але не як раціональні доводи.
Тому нам давно треба забути про «війну до знищення Росії». Це може статися через логіку революційних і дезінтеграційних процесів, але ніхто не буде ставити це за мету. Бо це виглядає як авантюра з невизначеною кількістю необхідних ресурсів чи осяжних строків.
Також нам не треба думати, що якщо Росія вийде з цієї війни (відносно) цілою, то її будуть спеціально тримати у стані ізоляції як КНДР. Ні, вона матиме свій (не дуже складний) шлях до «повернення у родину цивілізованих країн». Бо тримати таку країну в ізоляції довго ТУПО НЕБЕЗПЕЧНО.
Тому якщо Росію і чекає доля КНДР, то тільки якщо збережеться режим Путіна і заради виживання він сам буде будувати щось подібне до Чучхе. Власне, оригінальне Чучхе теж знаходиться у САМОізоляції.
Росія для наших партнерів, а також для нейтральних країн не є ексклюзивним злом. Ну, крім країн, які від неї страждали безпосередньо. Але та форма Росії, яка існує зараз і яка загрожує Європі створенням тут фронту великої війни, не влаштовує більшість європейських політиків і значну частину американських.
Тому у січні — на початку лютого ми отримаємо гроші від європейських країн. Тому Європа продовжить давати нам зброю і її ставатиме більше. Колективно чи від окремих країн. Тому адекватній частині американського істеблішменту доведеться шукати механізми підтримки України, навіть якщо цирк у Конгресі затягнеться.
І саме тому, якщо ми не наробимо дикої дичини, Україна як держава збережеться і буде рухатися у євроатлантичному фарватері. Незалежно від того, де зупиниться поточна війна — на кордонах 1991 року чи на якихось інших. Так, я все ще не знаю, як відбивати Донбас, якщо в Росії не буде колапсу, навіть за максимально можливої західної допомоги. Далі вже — деталі і різні сценарії. А ось довгостроковий успіх країни як залежав від нас, так і буде залежати.
Дякую за увагу.
