Я довго вагався, чи варто це писати. По-перше, я не хочу, аби мене сприймали як критика України, яку я безумовно підтримую і де так багато людей щодня жертвують всім. По-друге, завжди слід вагатися перед тим, як рекомендувати будь-який напрям дій, що вимагатиме від інших людей ризикувати собою. Та все ж я вірю, що це питання варте обговорення. Наші предки вже це пережили і, на жаль, ми стикаємося з цим знову.
Тому я почну не з 2024, а з 1944 року.
11 грудня 1944 року мій батько виконав свою першу бойову місію в складі Бомбардувального Командування Королівських ВПС як хвостовий стрілець бомбардувальника Lancaster. Наступного дня його Lancaster опинився серед 140 бомбардувальників, атакованих 40 німецькими винищувачами. Вісім із них були збиті, включно з двома літаками з ескадрильї мого батька. Його літак був пошкоджений зенітним вогнем. Всього за три тижні до цього мій батько відсвяткував своє 20-річчя.
Як льотчик бомбардувальної авіації, екіпажі якої складалися переважно з двадцятирічних чоловіків, він належав до роду військ, що протягом Другої світової війни втратили 55 573 із 125 000 льотчиків, складаючи 44,4% смертності. Моєму батькові, а отже і мені, пощастило, що він не вступив на службу роком раніше, коли рівень втрат під час кожної операції становив у середньому 5%. Кожен екіпаж мав виконати 30 вильотів, тому шанси дожити до кінця всього рейсу були мізерними.
Екіпаж бомбардувальника складався із добровольців, але навіть якби мій батько сам не зголосився літати, його б все одно призвали до армії – під час Другої світової війни призовний вік у Великій Британії становив 18-41 років. Швидше за все, він би опинився у піхоті, яка також була дуже небезпечною, з жахливими показниками втрат у Північно-Західній Європі. Втім, сам призов до армії під час повномасштабної війни не викликав суперечок – так було і так мало бути.
Утримуватися від зниження призовного віку – нераціонально
Сьогодні в Україні, де йде найбільша війна сучасності, призовний вік становить не 18-41 рік, а 25-60 років (зниження до 25 років відбулося недавно, і дехто відчував серйозний дискомфорт від цієї перспективи). Питання розширення призову видається вагомою причиною розбіжностей між Президентом Зеленським і колишнім начальником Генерального штабу генералом Залужним.
Проте статистика свідчить про те, що утримуватися від зниження призовного віку – нераціонально. Середній вік українських солдатів на фронті становить понад 40 років, проте історія вчить, що завершення війни – це справа молодих. Звісно, старші солдати мають більше досвіду, хитрості і мудрості, але виснажливі бої на передовій вимагають запасів молодечої енергії, витривалості і бадьорості. Недарма протягом всієї історії саме молоді чоловіки брали на себе основний тягар бойових дій. Це також питання кількості. Довготривалі війни, в якій ми зараз перебуваємо, залежать від двох критично важливих чинників: достатня кількість зброї і достатня кількість людей, які можуть нею управляти.
Наразі Росія орієнтована на війну, і навіть без загальної мобілізації вона показала свою спроможність накопичувати величезні резерви бойової потужності і все ще має запаси живої сили – принаймні поки що. Україна – чимала країна, проте вона не може конкурувати з російськими ресурсами – особливо, якщо не мобілізується максимально.
В Україні закінчуються солдати, однак вона все ще не задіяла велику і критично важливу когорту двадцятирічних. Як би не було незручно, ця проблема має бути вирішена. Українські керівництво та народ суголосні в тому, що зараз триває боротьба за виживання України як незалежної, суверенної держави – іншими словами, вона є екзистенційною. Я вважаю, що вони мають рацію.
У такому разі ця боротьба стосується кожного, в тому числі і двадцятирічних. Майбутнє – під російським ярмом або без нього – є, безсумнівно, таким же життєво важливим для них, як і для людей 30, 40 і 50 років.
Ми перебуваємо у війні на виснаження, де Росія вірить, що зможе протриматися довше, ніж західна воля і українські ресурси. Мені соромно, що ми, люди на Заході, не зробили більше для озброєння України. Проте мобілізація людських ресурсів – це процес, який поки що лежить на плечах саме українців. Я все частіше чую від своїх українських колег обурення тим, що гніт війни розподіляється несправедливо, і одна частина населення несе значно більший тягар і наражається на більшу небезпеку, ніж решта. Це уявлення надзвичайно роз'єднує і потенційно може підірвати стійкість і єдність національної волі, яка необхідна для перемоги над Росією. Кожен, використовуючи британську фразу часу Другої світової війни, повинен «зробити свій внесок» – який, що не менш важливо, буде належно оціненим.
Система має дати найвищі шанси на проходження служби
Відсутність загальної мобілізації при досить широкому віковому цензі також заводить до замкнутого кола тих, хто несе цей тягар. Очевидно, що бойові дії – це величезний стрес. Військова історія демонструє, що стійка боротьба на виснаження вимагає, щоб солдати на передовій не перебували там задовго. Це вимагає ротації, а ротація на виході потребує резервів для ротації на вході.
Росіяни часто дотримуються іншої точки зору, закидаючи людей у м'ясорубку до тих пір, поки вони не стануть фаршем, і поки що вони мають достатньо охочих бути фаршем. В Україні, як і в інших демократичних країнах, цього немає і не повинно бути. Відповідно, вона потребує більше одного солдата на кожну посаду, щоб забезпечити ротацію і компенсувати втрати.
З розмов з українськими колегами я зрозумів, що небажання розширювати призов частково відображає страх молодих українців опинитися у фронтових окопах. У деяких він настільки сильний, що вони шукають способи виїхати з України. З одного боку, такі страхи є цілком обґрунтованими – це страшно. Але чи означає це, що саме 30-, 40- і 50-річні повинні нести цей тягар? І яка є альтернатива цьому – окрім, звісно, перемоги Росії? Крім того, існують підозри щодо корумпованості, несправедливості та неефективності системи призову. Безумовно, проблеми існують, про що свідчить нещодавнє звільнення старших офіцерів з питань мобілізації. Це знову повертає нас до критичної важливості розподілу тягаря і потреби кожного «зробити свій внесок».
Забезпечення належної системи призову для українського військового керівництва є випробуванням, але також і причиною продовжувати боротьбу з корупцією, яка вже неодноразово перешкоджала прогресу в багатьох аспектах. Частково це стосується процесу після реєстрації на службу. Якщо призовників просять віддати власне життя, вони повинні вірити, що система дасть їм найвищі шанси на проходження служби.
Не всіх потрібно відправляти в окопи на фронті, далеко не всіх. Призов – це початок процесу, що вимагає прозорої реєстрації, яка, своєю чергою, пов'язує людей, навички, потреби та підготовку. За нею має йти належна система ротації, відряджень, відпусток, просування по службі тощо. Без ширшого пулу новобранців від меншої кількості особового складу неминуче вимагатимуть більшого – і ви потрапите у замкнене коло. Це новий виклик для президента Зеленського. Його початкова натхненність тепер має підкріплюватися іншим типом управлінського лідерства, що поширюватиметься на все суспільство.
Захід повинен забезпечити Україну інструментами
Україна перебуває у точці перелому. Адреналін, імпровізація, натхнення і відданість, які уможливили її блискучу відповідь на російську агресію, мають перейти в управління боротьбою на виснаження у довгостроковій перспективі. Це не означає, що війна триватиме безкінечно. Проте поки основна стратегія Кремля полягає в тому, щоб протриматися довше допомоги Заходу і виснажити Україну, то відповідь і єдиний спосіб перемогти – це показати, що всі ми (і Захід, і Україна) підготовлені і зможемо протистояти, допоки Росія не вийде з цієї війни програшною стороною. Як це стосується призову 20-річних? Це є і практичним, і символічним способом утримати оборону і продемонструвати Путіну, що він не протримається довше нас. Зі свого боку, ми, колективний Захід, повинні дати Україні всі необхідні інструменти. Ми зробили багато, але могли і повинні були зробити більше.
Росія створила воєнну економіку і налагодила виробництво зброї, а також поставки з Ірану та Північної Кореї. Тим часом Захід активно використовує свої запаси для забезпечення України, але не приділяє такої ж уваги нарощенню власних промислових потужностей для поповнення власних запасів і продовження поставок до України. Ця назріваюча проблема була очевидною вже давно, і до цього часу ми могли вжити заходів, які принаймні пом'якшили б дефіцит.
Тому важко критикувати 21-річного хлопця за небажання йти на фронт, якщо в артилерії бракує снарядів, щоб його захистити. На жаль, природа війни часто буває саме такою. Насамперед – для українців, які борються за власне існування як суверенної нації та за безпеку і цінності вільної Європи. Війна не була вибором України, але вона стала її долею.
Переглядаючи цю статтю, я усвідомлюю, що вона може видаватися різкою: я стверджую, що молоді люди повинні ризикувати своїм життям, поки сам я захищений своїм домашнім кабінетом, громадянством і відносно поважним віком. Я це розумію. Але реалії війни суворі, і я кажу це, спираючись на свій тривалий досвід вивчення війни, а також висвітлення її з місця подій як військовий кореспондент і співробітник НАТО. У молодості, під час завершальної частини Холодної війни, я також належав до Територіальної армії (організований активний резерв у складі сухопутних військ Британської армії, який утримується у постійній бойовій та мобілізаційній готовності – пер.), проте мобілізації так і не відбувалося.
Тому я радше повернуся до прикладу свого 20-річного батька, який був у бомбардувальнику в 1944 році, і мого 43-річного дідуся, який пережив потоплення свого мінного тральщика у тому самому 1944 році. Адже я не знаю, як би все склалося, якби мене все ж призвали. Саме тому я не оцінюю та не засуджую інших. Я лише сподіваюся, що якби мене свого часу мобілізували, то я би виявився гідним свого батька.
Слава Україні!
