Фото: StockSnap/Pixabay
У Національному авіаційному університеті ввели дрес-код для студентів і викладачів. Під забороною – яскравий макіяж, короткі топи, шорти та неформальна атрибутика. Що б не означало це останнє словосполучення. 
зацікавилося нововведенням та з'ясувало деталі.
А окуляри чим завинили?
Шорт-лист того, що має і чого не має бути на студентах, підписаний особисто ректором НАУ Максимом Луцьким.
У списку вимог: одяг повинен бути максимально зручним і відповідати зросту господаря (що тут малося на увазі, неясно). Він же має бути чистим та охайним і «виражати» (в документі русизм – «виражати») «повагу господаря до себе і до суспільства» (це ж як?).
Крім того, макіяж в «осіб жіночої статі» «повинен бути стриманим» (чоловічій статі, виходить, можна й нестриманий?). Водночас забороняється (кому – не вказано, мабуть, і чоловікам, і жінкам) носити пляжний одяг (тобто шорти, але також і купальники та халати), декольте, вкорочені топіки та короткі спідниці (тут уточнюється – «довжина спідниці не повинна перевищувати 10 см від коліна»).
Нарешті, під табу чомусь потрапили яскраві сорочки, сонцезахисні окуляри, капелюхи та рукавички (а як же запобігання ковіду, дезінфекція та носіння одноразових рукавичок?). Є в списку і зовсім незрозумілий пункт – про неформальну символіку та атрибутику. Їй у НАУ теж не місце (хоча медальйон з портретом ректора, мабуть, можна).
«За мірками університету у мене сукня закоротка, декольте заглибоке. На роботу мене так пустили, а сюди не можна. Чому, спробую запитати у ректора. А щоби розмова вдалася – трішки причепурюся», – говорить кореспондентка ТСН Інна Боднар.
Телеканал дав спеціальний репортаж про те, як його співробітниця намагалася потрапити до НАУ за роз’ясненнями. Але це їй не вдалося.
«Регіонал» і кум Табачника
Коли журналісти проривалися до Максима Луцького, ректора буцімто не було на місці. Він відбув у закордонне відрядження, тож атаки преси відбивала проректорка. Вона зауважила, що правила щодо одягу носять рекомендаційний характер, і за їхнє недотримання покарання не передбачене (студенти, до речі, кажуть, що це не так – їх і справді перестали пускати в аудиторії).
Втім, якби навіть Луцький і був на місці, це навряд би допомогло. Пан Максим – особа не говірка. І не надто публічна. У готовності відповідати на неприємні запитання він помічений не був. І це дуже прикро, бо Луцького можна було б запитати про чимало цікавих речей. На тлі яких тьмяніє довжина спідниць та глибина декольте.
Луцький, котрий вимагає від студентів та викладачів взаємоповаги та дотримання високих моральних стандартів, є колишнім членом Партії регіонів та кумом Дмитра Табачника.
Як народний депутат він свого часу голосував за Харківські угоди та виступав фігурантом кримінальної справи про незаконне виведення коштів з «Терра Банку» (йдеться про кілька мільярдів гривень).
Крім того, у 2015 році Міносвіти виявило у Національному авіаційному університеті зловживань на 300 млн грн. А тепер уже колишній міністр освіти Сергій Квіт повідомляв, що через покривання махінацій в НАУ звільнені всі працівники відділу внутрішнього аудиту.
Список скандалів, у яких «засвітився» Максим Луцький, можна було б продовжувати. Хоча наша стаття не про них, а про спідниці та декольте. Щоправда, «обліко морале» того, хто з рулеткою вимірює довжину чужого подолу, завжди є цікавим. Тому ми й зупинилися побіжно на біографії Максима Луцького. Але навіть якби він був святішим за Папу Римського, чи мав би право Луцький видавати розпорядження на кшталт цитованого вище?
А чому саме жінки?
Зрозуміло, що настанови від Луцького адресовані передусім жінкам. А, точніше, як сказано в його розпорядженні, «особам жіночої статі». На цю обставину звертає увагу Анастасія Богуславська – психологиня, психотерапевтка, членкиня Спілки психотерапевтів України. Дискримінація за ознакою статі – ось як це називається в цивілізованому світі.
«Більшість пунктів заборон стосуються саме жінок. Йдеться про довжину спідниці та глибину декольте, макіяж. Схоже, що саме жіноча сексуальність опиняється під забороною. Виникає питання, чому. Можливо, дівчата-студентки будуть надто звабливими як для викладачів? Але чому це питання виникло саме в авіаційному університеті? Там особливо непристойні студентки? А тату носити можна? А довге волосся чоловікам?», – запитує вона.
«Коли адміністрація починає регламентувати, що кому вдягати, це може викликати зворотну реакцію – спроби перевірити, де межа того, що можна і чого не можна одягати в університет. І так у директивах ректора можуть з'явитися нові пункти: не одягати драні джинси, спідниці та панчохи і колготи з дірками, не обмотуватися цепом, не носити ошийник з шипами, не одягати бюстгальтер поверх светру і так до нескінченності».
Анастасія Богуславська
психологиня, психотерапевтка, членкиня Спілки психотерапевтів України
До того ж, говорить вона на завершення, заборона легкого літнього одягу такої лютої спеки, як зараз – це просто верх безглуздя.
Come back to the USSR
До речі, про СРСР, а, точніше, про радянську Україну. Якраз нещодавно авторці цих рядків трапили на очі спомини жінки, що за «совка» навчалася в Київському університеті імені Шевченка. Якось одному не в міру активному партійному функціонеру закортіло займатися тим самим, чим займається Луцький. Тобто ввести дрес-код (хоча такого поняття тоді не було) для вихованців вишу.
Він стояв на дверях «червоного корпусу» і мало не лінійкою заміряв довжину спідниць. Це заняття і його кар’єра закінчилися у той день, коли партфункціонер вирішив не пустити на заняття якусь юну родичку Щербицького – за аморальний вигляд. Та пожалілася тодішньому «хазяїну України», і перевірки моментально припинилися.
спитало, чи було щось подібне в житті Євгенії Кононенко – відомої феміністки, письменниці, перекладачки і журналістки. Євгенія, чия юність також припала на глибокий застій, і яка у 1976-1981 рр. отримувала вищу освіту на математичному факультеті КНУ ім. Шевченка, поділилася з нами такими споминами.
«Річ у тім, що в той період, коли вчилася я, мініспідниці просто не були в моді. Зовсім інша річ – джинси. Хто міг їх дістати – активно в них ходили. В доволі відвертих. Ходили і хлопці, і дівчата. Чи була яскрава косметика? Знову ж таки: нормальна якісна туш, тіні, помада були величезним дефіцитом. Хто міг дістати – користувався. Кофтинки дівчата якщо й мали якісь «звабливі», то завдяки батькам. Якщо ті вдягали доньок «по блату», то чому б і ні?»
Євгенія Кононенко
письменниця, перекладачка та журналістка
Тобто, за її словами, все впиралося у дефіцит. Показати якісну річ, яка класно на тобі сидить – це історія не про еротику, а про статус і можливості. Хоча б так у «безкласовому радянському суспільстві» про себе заявляли окремі «класи», пояснює письменниця.
«Але тут йшлося не про гендерний аспект, а про політичний. Якщо лейбл із американським чи британським прапором – це погано. У когось розгледіли на дупі британський прапор, а Британія тоді якраз почала військові дій проти Аргентини. Через це був скандал».
Євгенія Кононенко
письменниця, перекладачка та журналістка
А як у Європах?
В принципі, коротка спідниця студентки не повинна викликати у викладача вишу жодного нездорового свербіжу, підкреслює Кононенко.
Тим часом Олена Ящук-Коде, блогерка й авторка «Літературних прогулянок в Парижі», котра понад 20 років живе у Франції і є мамою підлітків, розповіла таке.
«Я взагалі на пам’ятаю спідниць на підлітках. Одяг – унісекс. Із зачісками та макіяжем теж ніхто не експериментує. Дівчата європейської зовнішності носять просте волосся, можливо, трохи «грають» із коліром. «Африканське» витке волосся, звісно, дає більше можливості для творчості. Щодо декольте – ні, не бачила. Можливо, просто не звертала уваги, але кажу як є».
Олена Ящук-Коде
блогерка і авторка «Літературних прогулянок в Парижі»
Але все-таки нам було цікаво дізнатися про те, не як ходять парижани, а яке ставлення до одягу в навчальних закладах.
От якби так само думали і в столичному НАУ. Але Київ – звісно, не Париж.
Помилка в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть: Ctrl + Enter
-r1-medium.jpg?v=1626745408)
