Імена війни — спецпроєкт The Page про українських героїв десятиріччя

Коли мене запитають, що таке війна. Я без роздуму відповім: Імена.

Максим Кривцов (Далі) 22.01.1990 — 07.01.2024

Коли 20 лютого 2014 року на вулицях Києва силовики розстрілювали Небесну сотню, росія розпочала війну проти України. Саме ця дата викарбувана на «медалі» міноборони рф «За повернення Криму». Згодом, коли в Криму вже орудували так звані «зелені чоловічки» і спалахнув український схід, безпосередньо з Майдану на фронт російсько-української війни вирушили перші добровольці.

Майдан Незалежності 21 лютого 2014 року, коли українці ще не усвідомлювали, що попереду війна. Фото: Марія Бабенко

Читайте також:

Словник революції. Якими словами і мемами запам’ятався Майдан

В спецпроєкті «Імена війни» розповідає саме про людей. Це не рейтинг героїзму і не перелік найвидатніших воїнів. Це історії життя, з яких складається картина десятирічної боротьби, де із величчю духу українських героїв разюче контрастує глибина ницості російських окупантів.

Ми пройшли шлях від першого закатованого у березні 2014 року кримськотатарського активіста Решата Аметова до загиблого на початку 2024 року українського поета Максима Кривцова. Поруч зі згадкою про уродженця Луганщини партизана Жемчугова ми розповідаємо історію народженого на Тернопільщині захисника «Азовсталі» Михайла Діанова.

Український Маріуполь у 2016 році. Фото: Марія Бабенко

Бо українці, де б вони не народились, героїчно воюють будь-де — чи то під Бахмутом, чи то в небі над Чорним морем. Саме там був збитий літак 61-річного льотчика-аса Михайла Матюшенка. Тоді як юний назавжди 16-річний Тигран Оганнісян загинув від рук окупантів у рідному Бердянську.

Але поруч з трагедіями є і справжні дива. Такі, як народження нового життя після кількох місяців полону. Саме про це розповідає історія військовослужбовці-медикині Мар’яни Мамонової.

Зруйнована Азовсталь весною 2022 року. Фото: Козацький Дмитро (Орест)

Ворог продовжує вчиняти нелюдські злочини. А перелік загиблих українських героїв поповнюється новими іменами. Зокрема, коли готувався спецпроєкт , прийшла сумна звістка про українських солдат, розстріляних ворогом під Авдіївкою.

Звісно, публікація «Імен війни» не претендує на всеосяжність та енциклопедичність. Героїв тисячі і тисячі. Тут лише кілька біографій, з яких складається загальне уявлення про страшну війну.

1975 (Сімферополь) — 2014 (Крим)

Хто він: кримськотатарський активіст, Герой України (2017, посмертно)

Решат Ахметов

Окупацію Криму росія розпочала 20 лютого 2014 року. Першою жертвою російсько-української війни у березні 2014-го став мешканець Сімферополя Решат Аметов. Він взяв участь у мітингу, що проходив біля захопленої росіянами будівлі Ради міністрів Криму 3 березня 2014 року.

«Орієнтовно в понеділок вийду до Ради міністрів. Стоячий протест. А вам слабо?» — повідомляв активіст у соцмережах напередодні.

Люди, які зібралися на акцію протесту, демонстрували, що далеко не всіх кримчан захоплює перспектива російської окупації півострова. Це дуже не сподобалося колаборантам з числа так званої «самооборони Криму». Саме до цієї організації швидше за все належали люди, які скрутили Решата під час акції протесту, закинули в автівку і повезли у невідомому напрямку.

В Криму 16 березня відбувся незаконний референдум. Фото: Фейсбук Крим SOS

Родичі і друзі розшукували Аметова майже два тижні. Його тіло зі слідами жорстоких тортур знайшли в селі Земляничне в 60 км від Сімферополя 15 березня. Виявилося, що вбивці довго катували свою жертву, буквально різали його живцем. Імена викрадачів встановили швидко, але окупаційна влада «відмазала» їх від покарання.

Кримчани вважають, що метою цього показового вбивства було залякування всіх, хто мав намір чинити спротив окупації українського півострова.

1990 (Сімферополь) — 2022 (Луганська область)

Хто він: політв’язень, волонтер, військовий

Геннадій Афанасьєв. Фото: фейсбук Геннадія Афансьєва

Після окупації Криму у 2014 році Геннадій Афанасьєв став фігурантом «справи Сенцова». Співробітники ФСБ доклали чималих зусиль, аби вибити з нього свідчення про підготовку терактів у Криму. Після довгих тортур Геннадій підписав все, що вимагали. У грудні 2014 року Московський міський суд засудив Афанасьєва до семи років позбавлення волі.

Вже у липні 2015 року, виступаючи на «суді» у «справі Сенцова» як свідок, Геннадій знайшов у собі сили заявити, що зізнання в нього вибили, а справа проти Олега Сенцова і Олександра Кольченка сфабрикована.

Геннадій Афанасьєв в ув'язненні

У 2016 році, повернувшись в Україну з російської тюрми в результаті обміну, Афанасьєв розповідав журналісту , як після того засідання «суду» відчув, що став по-справжньому вільною людиною. В Україні він розпочав волонтерську діяльність, націлену на визволення інших українських політв’язнів і підтримку ветеранів АТО.

У 2022 році Геннадій пішов в армію добровольцем, воював на різних ділянках фронту. Дома його чекали дружина та дитина, яких він прагнув захистити. Звісно, мріяв про звільнення Криму.

«Мені Криму дуже бракує. І не те щоб бракувало моря чи гір. Це місце, де я народився, до якого мене завжди тягнуло. Мені важко без мого дому. Я повернуся переможцем», — казав Афанасьєв.

Цю обіцянку завадили виконати окупанти. 18 грудня 2022 року Геннадій Афанасьєв загинув на Луганщині під Білогорівкою.

1972 (Казахстан) – 2014 (Донецька область)

Хто він: капітан Служби безпеки України

Геннадій Біліченко

Геннадій Біліченко — капітан, оперативний співробітник Центру спеціальних операцій «А» Управління СБУ в Полтавській області, став першим українським воїном, який загинув у російсько-українській війні під час виконання службового обов’язку.

Це сталося 13 квітня 2014 року, коли група працівників СБУ спецпідрозділу «Альфа» розвідувала відомості про російських окупантів і сепаратистів на Донеччині. Коли офіцери зупинилися, щоб поспілкуватися з мешканцями села Семенівка поблизу Слов’янська, їх обстріляли терористи, що підʼїхали на викраденому автомобілі. Водночас з лісопосадки відкрила вогонь інша група проросійських бойовиків.

Пам'яті Геннадія Біліченко. Фото: Фейсбук СБУ

Жорстокий бій тривав недовго. Капітан Біліченко першим помітив загрозу, сповістив товаришів і організував відсіч. Під час бою поранений офіцер продовжував відстрілюватися, прикриваючи товаришів. На допомогу спецпризначенцям СБУ прийшли десантники 3 роти 8 аеромобільної бригади. Їх кулеметний вогонь змусив терористів тікати. Проте внаслідок численних поранень Геннадій Біліченко загинув на місці бою.

Пізніше стало відомо, що захопленням Слов’янська керував російський терорист Ігор Гіркін (Стрєлков), який таким чином розпочав війну на Донбасі. В Україні Гіркіну інкримінується зокрема і напад на співробітників СБУ, під час якого загинув Геннадій Біліченко.

1976 (Київ) — 2015 (Донецька область)

Хто він: військовослужбовець, захисник Донецького аеропорту, Герой України (2016, посмертно)

Ігор Брановицький

Подробиці загибелі 21 січня 2015 року кулеметника 81 десантно-штурмової бригади Ігоря Брановицького приголомшили українців. Адже зі слів свідків, яким вдалося врятуватися з полону, стало відомо про нелюдську жорстокість, з якою окупанти катували і страчували полонених захисників Донецького аеропорту (ДАП).

Українські воїни обороняли ДАП 242 дні. Кіборгами їх вперше назвав один з бойовиків, намагаючись пояснити неспроможність зламати опір українців. Для мільйонів українських громадян вони стали легендарними героями. Для ворога — об’єктами лютої ненависті.

Ігор Брановицький

«Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: «Бачиш, він стоїть і не падає». Питали у нього: «Ти що — патріот?», а Ігор відповідав: «Так, патріот» і більше нічого — і тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було», — розповів ЗМІ про останні години Ігоря Брановицького інший полонений кіборг Юрій Сова. Врешті він став свідком, як Ігоря вбив двома пострілами в голову ватажок терористів Моторола (громадянин росії Арсеній Павлов).

Ця історія стала одним з перших свідчень про тортури та позасудові страти у війні на сході України і набула широкого розголосу. Моторолу у 2016 році підірвали у ліфті будинку у Донецьку.

1992 (Полтава)

Хто він: командир 36 окремої бригади морської піхоти, оборонець Маріуполя, Герой України (2022)

Волинський Сергій (Волина). Фото: Фейсбук

З 13 квітня 2022 року Сергій Волинський взяв на себе виконання обов'язків командира 36 окремої бригади морської піхоти (36 ОБрМП), яка об’єдналася з полком «Азов» під командуванням Дениса Прокопенка для продовження опору ворогові на території меткомбінату «Азовсталь».

Перебуваючи у важких умовах в оточеному Маріуполі, він неодноразово звертався до світових лідерів — Джо Байдена, Реджепа Ердогана, Бориса Джонсона та Володимира Зеленського, — закликаючи евакуювати цивільних та поранених, а до військових застосувати процедуру екстракції, тобто вивезення на територію третьої країни.

Побут захисників «Азовсталі». Фото: Дмитро Козацький (Орест)

Ситуація в Маріуполі погіршувалася. Бійці на «Азовсталі» зазнавали важких поранень і гинули, а очікувана екстракція не відбувалась. Тоді Волина писав звернення до Ілона Маска, Папи Римського.

«Що я відчуваю? Здається, ніби я опинився в якомусь пекельному реаліті-шоу, де ми — військові — боремося за життя, використовуємо кожен шанс для порятунку, а весь світ просто спостерігає цікавий сюжет! Такі сценарії використовують у фільмах та серіалах. Різниця лише в тому, що це не фільм, а ми — не вигадані персонажі! Це реальне життя! Біль, страждання, голод, муки, сльози, страх, смерть — все справжнє», — поділився тоді своїми емоціями Сергій Волинський.

Після виходу з «Азовсталі» він перебував у російській неволі чотири місяці. В ході обміну військовополоненими 21 вересня 2022 року був інтернований до Туреччини разом з іншими командирами оборонців Маріуполя. Лише 8 липня 2023 року Волинському вдалося повернутися в Україну.

1990 рік (Золотоноша)

Хто він: військовослужбовець 35 окремої бригади морської піхоти, захисник острова Зміїний

Роман Грибов

Повномасштабне вторгнення російських окупантів Роман Грибов зустрів на острові Зміїний у складі військового гарнізону.

Зранку 24 лютого до острова наблизився флагман чорноморського флоту росії крейсер «Москва», з якого пролунала пропозиція українським військовим: «Я русский военный корабль. Предлагаю сложить оружие и сдаться во избежание кровопролития и неоправданных жертв. В противном случае по вам будет нанесен бомбовый удар».

Відповідь українців була короткою: «Русский военный корабль, иди нах..й!»

Це було дуже сміливо! Сили були нерівними, і скоро президент Зеленський повідомив про загибель героїв. Проте з часом виявилось, що вони перебувають у полоні.

Роман Грибов, який публічно взяв на себе відповідальність за фразу про корабель, повернувся додому у результаті обміну військовополонених 24 березня 2022 року. Проте через кілька місяців в Держприкордонслужбі заявили, що з полону звільнили справжнього автора висловлювання, але заради його безпеки авторство Грибова не спростовували.

Славнозвісна марка з кораблем, яка користувалася в Україні шаленим попитом.

Однак з’ясування авторства не так і важливе. Головне, що фраза стала символом спротиву загарбникам, підбадьоривши українців і навіть спровокувавши лінгвістичну дискусію про те, як правильно писати «нах..й» — разом чи окремо. Тим часом «русский военный корабль» обрав рекомендований напрямок руху: з квітня 2022 року флагман російського флоту покоїться на морському дні. А острів Зміїний звільнили від окупантів 30 червня 2022 року.

1980 (Тернопіль)

Хто він: військовий, оборонець Маріуполя.

Михайло Діанов. Фото: соцмережі

Михайло Діанов, старший сержант 36 ОБрМП, став відомим після публікації серії фотографій захисників «Азовсталі» під час облоги, що зробив Дмитро Козацький (Орест). Ці світлини стали для українців символом незламності наших військових. Обличчя з фото стали впізнаваними.

Особливо запам’яталося фото Михайла Діанова, який отримав серйозне поранення руки, її підтримувала металева конструкція. В такому стані він провів на «Азовсталі» близько трьох місяців. А протягом наступних чотирьох місяців у полоні не отримав належної медичної допомоги. У результаті кінцівка зрослася неправильно — не вистачало 4 см кістки. Тому після звільнення, яке відбулося 21 вересня 2022 року, герой потребував складної та вартісної операції.

Поранений Михайло Діанов на «Азовсталі». Фото: Дмитро Козацький (Орест)

Коли вдячні українці дізналися, що Діанова необхідно оперувати, то задонатили для нього понад 23 млн грн. Тим часом профінансувати операцію для героя вирішив футбольний клуб «Шахтар». Завдяки цьому Михайло почав перераховувати зібрані для нього кошти на лікування своїх побратимів та інших військових. Також він підтримав благодійний фонд «Дитинство без війни».

1970 (Луганська область)

Хто він: учасник українського партизанського руху, громадський діяч, Герой України

Володимир Жемчугов. Фото: фейсбук Володимира Жемчугова

«Відкрито дотримуючись профашистських поглядів, виступав проти політики російської федерації на пострадянському просторі…» — доповідали представники самопроголошеної «лнр» про громадянина України Володимира Жемчугова. Його звинувачували у скоєнні кількох терористичних актів з підриву лінії електропередачі і залізничного полотна. У полон Жемчугов потрапив з важкими пораненнями — під час виконання бойового завдання підірвався на розтяжці, через що втратив зір і кисті обох рук. У полоні він провів майже рік.

Під час повномасштабної війни Володимир Жемчугов веде активну громадську і просвітницьку діяльність. На одному з недавніх освітніх заходів він згадав, як у травні 2014-го у його рідному місті Красний Луч на Луганщині росіяни мародерили, катували місцевих, аби ті переписували на них майно, вбивали поранених українських солдатів. Тоді Жемчугов вирішив, що має захищатися та в період 2014-2015 років провів 30 успішних диверсій.

«Багато людей не знають, що війна почалася не в 2022 році, не в 2014-му, і навіть не в 1918 році, вона триває вже більше 300 років. За часи СРСР росіянам вдалося частково знищити самоідентифікацію українців, їхню національну пам'ять, нам все це треба повертати», — наголосив Жемчугов в одній із промов.

1973 (Новоград-Волинський)

Хто він: ексголовнокомандувач ЗСУ, генерал, Герой України (2024)

Валерій Залужний

Вочевидь, Валерій Залужний після української перемоги назавжди увійде в історію, як воєначальник, завдяки якому Україна вистояла у російській агресії. Адже ЗСУ під його керівництвом витримали перший удар, зберегли керованість, відвоювали частину окупованих територій.

Авторитет Залужного у суспільстві дуже високий. Його сприймають, як досвідченого бойового офіцера. Якщо він і припускався помилок, то це скоріше були огріхи компетентного військового, аніж людини, яка випадково потрапила на високу посаду.

Скільки не намагалися недоброзичливці, але так і не змогли пред’явити суспільству жодного вагомого компромату на Залужного. Не був він помічений і в якихось інтригах, які, на жаль, присутні у військово-політичному середовищі.

Попри це, президент Володимир Зеленський звільнив популярного головкома. Офіційне пояснення цього кроку — «необхідність перезавантаження армії» — для багатьох виглядає непереконливо. Тому у частини суспільства панує впевненість, що президент усунув потенційного політичного конкурента і заразом позбувся нелояльного йому особисто воєначальника.

Проте наступникам Залужного, вочевидь, доведеться дотримуватися окреслених авторитетним генералом напрямів і пріоритетів.

«Нашою метою має бути використання моменту — максимальне накопичення новітніх бойових спроможностей, які дозволять нам менше ресурсів спрямовувати на нанесення максимальної шкоди ворогу, припинення агресії та захист України від неї у майбутньому», — підкреслив незадовго до звільнення Валерій Залужний.

1995 (Житомирська область)

Хто він: український військовослужбовець, пресофіцер та фотограф полку «Азов»

Дмитро Козацький (Орест) Фото: Дмитро Козацький (Орест)

Разом з іншими побратимами Дмитро Козацький упродовж 84 днів тримав оборону в оточеному Маріуполі на меткомбінаті «Азовсталь». Під звуки вибухів він співав пісню «Стефанія» гурту Kalush Orchestra та фотографував життя оборонців у бункерах підприємства.

«Моя країна — це сталь, яку мої співгромадяни постійно гартують, і навіть найсильніша людина не зможе зігнути чи зламати цей сталевий прут, бо наша сила в єдності. Пишаюся вами, українці», — писав Козацький у соцмережах.

Своїми світлинами Дмитро намагався розповісти про мужність українських військових і пекло, в якому вони опинилися в оточеному ворогом Маріуполі. Його фото поранених побратимів облетіли весь світ.

Поранені захисники «Азовсталі». Фото: Дмитро Козацький (Орест)

«Ну от і все. Дякую за прихисток «Азовсталь» — місце моєї смерті і мого життя», — написав Дмитро перед тим, як потрапити в полон, і залишив посилання на свої фото. У російській неволі він пробув чотири місяці та був звільнений 21 вересня 2022 року під час обміну 215 українських захисників. Вже 6 грудня Козацький повернувся до лав ЗСУ.

Тим часом відома світлина Дмитра Козацького з бункерів «Азовсталі» під назвою «Світло переможе» стала однією з кращих у 2022 році за версією газети The Guardian та потрапила до списку «100 найкращих фотографій 2022 року» за версією журналу Time.

Світло переможе. Фото: Дмитро Козацький (Орест)

1995 (Івано-Франківська область) — 2023 (Донецька область)

Хто він: командир спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі» 67 окремої механізованої бригади ЗСУ, Герой України (2021)

Коцюбайло Дмитро (Да Вінчі). Фото: Фейсбук

Дмитро Коцюбайло — онук воїна УПА. Він пішов воювати добровольцем у 2014 році одразу після Революції Гідності, командував взводом добровольців, а згодом і ротою. Через хист до образотворчого мистецтва обрав собі позивний Да Вінчі.

У молодшого лейтенанта Дмитра Коцюбайла в підпорядкуванні було кілька сотень людей, у тому числі — декілька майорів та капітанів. За 27 років життя він встиг стати одним з найкращих командирів, які не лише піклувалися про підлеглих, а й навчали їх, як бути справжніми оборонцями.

У 2016 році, коли Дмитрові було лише 21 рік, його призначили командиром батальйону «Вовки Да Вінчі». Обговорюючи його кандидатуру, тодішній комбат говорив: «Та ще малий!». Проте реального військового досвіду у хлопця вже вистачало.

На Донеччині у Пісках Да Вінчі отримав важке поранення: тоді лікарі буквально складали його по кусках. Уламок від танкового снаряду влучив в обличчя, розірвав губу, вибив зуби, перебив ключицю, пошкодив ребра. Проте він не дочекався навіть завершення курсу реабілітації та повернувся на війну.

Перше побачення з коханою Аліною Михайловою він теж провів на передовій, коли повів дівчину показати, як танк стріляє «по сєпарах».

Коцюбайло Дмитро (Да Вінчі) з Аліною Михайловою

Да Вінчі брав участь у визволенні та обороні селищ на Донбасі. За особливу мужність отримав Героя України і став наймолодшим командиром, якого нагородили цим званням за життя.

Дмитро Коцюбайло загинув у березні 2023 року в битві за Бахмут, коли його з побратимами накрила ворожа артилерія.

Тисячі українців прощалися з Да Вінчі на Майдані. Віддати останню шану прийшли президент Зеленський і вище військове керівництво України. Поховали Дмитра на Аскольдовій могилі у Києві.

Да Вінчі на малюнку художника Юрія Журавля

1981 (Київська область) — 2024 (Донецька область)

Хто він: поет, громадський діяч, доброволець, молодший сержант ЗСУ

Максим Кривцов. Фото: Фейсбук

«Мої руки відірвані проростуть фіалками навесні…» — написав віршовані рядки Максим Кривцов 5 січня 2024 року. Страшне передбачення справдилося через кілька днів: 7 січня Максим загинув разом зі своїм вірним фронтовим другом — рудим котом, якому присвячував зворушливі вірші.

Попрощалися з воїном і поетом 11 січня 2024 року на Майдані Незалежності в Києві, де десять років тому 23-річний Максим брав участь у Революції Гідності. Фактично, звідти у 2014-му вперше пішов на фронт. Демобілізувався у 2019-му. Але з початком повномасштабної війни знов вступив до лав ЗСУ.

Максим Кривцов зі своїм другом рудим котом. Фото: Фейсбук

Незадовго до загибелі Максим Кривцов видав збірку поезії «Вірші з бійниці», яку визнали однією з найкращих книжок 2023 року за версією українського ПЕН. Його емоційна, яскрава лірика фокусується навколо переживань людини на війні. Зокрема, рядки Кривцова стали епіграфом проєкту «Імена війни».

Коли мене запитають,

що таке війна

Я без роздуму відповім:

Імена.

Адже тепер і ім’я Максима Кривцова вписане в книгу нашої пам’яті. Проте його майбутні книжки залишаються не написаними.

«Дуже жива, дотепна, надзвичайно талановита людина», — згадав Максима відомий український письменник Любко Дереш. Він стикався з Кривцовим, коли той був слухачем на ветеранській програмі «Голоси війни». Згадав Дереш і синопсис майбутнього роману Максима, який він надсилав у ході курсу, але, на жаль, уже не завершить.

Максим Кривцов на малюнку художника Юрія Журавля

1994 (Черкаська область)

Хто він: військовий льотчик-штурмовик, підполковник Повітряних сил ЗСУ, Герой України (2023)

Ростислав Лазаренко (Грім). Фото: соцмережі

Найрезультативнішим льотчиком-асом Антигітлерівської коаліції за час Другої світової війни став уродженець Чернігівщини Іван Кожедуб (1920-1991), який здійснив 330 бойових вильотів. Випускник Харківського національного університету Повітряних сил ім. І. Кожедуба, пілот штурмовика Су-25 Ростислав Лазаренко під час російсько-української війни трохи більше ніж за рік перевершив рекорд Кожедуба. А до кінця грудня 2023-го кількість бойових завдань на рахунку Лазаренка досягла 438.

Герой не приховує, що відчуває страх щоразу перед зльотом. Адже політ може стати останнім. Ба більше, йому не раз доводилося бачити загибель побратимів.

Лазаренко згадує перший бойовий виліт 24 лютого, коли отримав наказ парою летіти в бік Криму, звідки російська колона рухалася на Нову Каховку та Мелітополь. Після знищення техніки росіян йому дивом вдалося посадити зрешечений літак. Тоді як його напарник Олександр Щербаков (1996-2022) загинув, направивши підбитий СУ-25 на ворожу колону.

«Вчора мені вирвали серце. 07.02.2024 під час виконання бойового завдання загинув мій бойовий братик, член нашої бойової сімʼї, мій заступник — Владислав Риков [1993-1924]. На його рахунку 385 бойових вильотів — це був найкращий льотчик і командир, якого я знав», — повідомив майже через два роки після початку великої війни Ростислав Лазаренко. Трагедія сталася на його очах.

Ростислав Лазаренко та Владислав Риков. Фото: соцмережі

1990 (Київська область) — 2022 (Київська область)

Хто він: фотограф-документаліст

Максим Левин

З перших днів Революції Гідності і війни на сході України світ дивився на реалії тих подій через об’єктив фотокамери Максима Левіна. Колеги згадували, що він був готовий працювати у справжньому пеклі.

У серпні 2014 року Левін прорвався з Іловайського котла разом із захисниками України. Їм, начебто, дали «зелений коридор». Проте російська сторона порушила гарантії і 29 серпня 2014 року почала розстрілювати українців, які виходили з оточення. У результаті загинуло 366 воїнів, 300 опинилися у полоні.

«Друзі, ми не можемо повірити, що ми живі. Сьогодні я (LB.ua), Маркіян Лисейко (»Укрінформ»), Іван Любиш-Кірдей, Георгій Тихий (німецьке тв ARD) вирвалися з оточення в Іловайську — пережили другий день народження», — повідомив тоді Макс Левін про свій щасливий порятунок.

Згодом цим сторінкам історії Левін присвятить проєкт AFTERILOVAISK, який відстежить долі учасників тих подій і їхніх родин.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Макс зі своєю фотокамерою нехтуючи небезпекою, знов опинився на вістрі подій. Його світлини розповідали про перші дні українського спротиву, евакуацію мирних громадян.

Максим Левин

Хроніка обірвалася 13 березня 2022 року, коли фотожурналіст вирушив працювати у Вишгородський район Київської області, де тоді наступав ворог. Його тіло знайшли лише 1 квітня. За даними прокуратури, Максима Левіна вбили двома пострілами зі стрілецької зброї російські військові.

Макс Левін у проєкті художника Юрія Журавля «Знай наших»

1991 (Рівненська область)

Хто вона: начальниця медичної служби 501 окремого батальйону морської піхоти 36 ОБрМП

Мар'яна Мамонова

На початку повномасштабного російського вторгнення Мар’яна Мамонова служила в Маріуполі. Разом з колегами та десятками цивільних переховувалася на металургійному заводі імені Ілліча, надавала медичну допомогу, рятувала життя. А 4 квітня 2022 року медикиня разом з військовими потрапила у полон до російських окупантів. Впродовж шести місяців її утримували в Оленівській колонії на Донеччині.

Ще до потрапляння у полон Мар'яна у листуванні повідомила рідним, що вагітна. Проте впродовж наступних пів року від неї не було жодної звістки. Її чоловік та рідні збилися з ніг, розшукуючи вагітну жінку, і про її перебування у полоні випадково дізналися з російських ЗМІ.

Мар'яна Мамонова з донькою. Фото: фейсбук

Тим часом Мар’яна найбільше боялася народити дитину в неволі. На щастя, цей страх не став реальністю. Адже 21 вересня її звільнили з полону на дев’ятому місяці вагітності, і за кілька днів вона народила дівчинку Анну-Марію в Луцьку.

«Що мене тримало? Життя! У моєму випадку це було два життя — моє і моєї дитини», — говорила Марʼяна журналістам після звільнення.

1961 (Харківська область) — 2022 (над Чорним морем)

Хто він: військовий льотчик, полковник та командир 40 бригади тактичної авіації (40 БрТА) Повітряних сил ЗСУ, Герой України (2023, посмертно)

Матюшенко Юрій (Дід). Фото: Фейсбук

«От побачиш, мої учні — соколи, тоді перетворяться на привидів та будуть потужно нищити ворога у небі», — цитує слова Михайла Матюшенка, сказані напередодні повномасштабного вторгнення, його друг — військовий капелан Анатолій Кушнірчук.

Він згадує свого друга як найдосвідченішого льотчика, що управлявся з будь-яким чи то цивільним чи то бойовим судном, як вчителя майбутніх українських асів, головного пілота «борту номер один», на якому літали президенти України.

Після звільнення зі служби у 2018 році Матюшенко очолював комерційне авіапідприємство. За плечима був досвід льотчика-інструктора військової авіабригади. Адже у 2014-му, на початку війни на сході України, він повернувся до ЗСУ після років роботи в цивільній авіації. Обрав позивний Дід, бо був військовим пенсіонером.

Літаки Повітряних сил ЗСУ під час авіапараду над Хрещатиком. Фото: Марія Бабенко

У 2022 році історія з поверненням до ЗСУ повторилася — 61-річний Матюшенко знову сів за штурвал військового літака. Він очолював 40 БрТА, завдяки якій народилася надихаюча міська легенда про льотчика-аса Привида Києва.

«Батько привидів Києва» не повернувся з бойового завдання 26 червня 2022 року. Його Су-24М над Чорним морем, вірогідно, збив російський ЗРК «Панцир». Тіло знайшли у Болгарії і поховали лише 3 жовтня 2022-го в Бучі на Київщині. Тіло штурмана літака, Героя України Юрія Красильнікова досі не знайдено.

Михайло Матюшенко у проєкті художника Юрія Журавля «Знай наших»

1980 (Молдова) — 2022 (Донецька область)

Хто він: солдат ЗСУ, Герой України (посмертно).

Олександр Мацієвський. Фото: Вікіпедія

У березні 2023 року мережею поширювалося коротке відео з показовою стратою українського полоненого. У ролику видно беззбройного солдата у формі ЗСУ, що палить біля викопаної могили та дивиться прямо у камеру. Після його слів «Слава Україні!» ті, що знімають, розстріляли його кількома чергами з автоматів та вилаялися.

З часом стало відомо, що на відео — український снайпер 163 батальйону 119 окремої бригади ТРО Чернігівської області Олександр Мацієвський, який з кінця грудня вважався зниклим безвісти. В СБУ встановили, що він загинув 30 грудня 2022 року під Соледаром.

Останні хвилини життя Мацієвського. Серіншот

Відео зі стратою героя набуло широкого резонансу, ставши черговим підтвердженням жорстокого поводження росіян з полоненими. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба назвав його доказом того, що ця війна є геноцидом українського народу. Адже чоловіка розстріляли за його слова.

Постать Мацієвського стала символом нескореності українських військових перед обличчям смерті. Зокрема, художник Нікіта Тітов зробив плакат з впізнаваним силуетом Мацієвського, вписаним в одну із літер напису «Героям Слава».

Малюнок Микити Тітова

2006 (Запорізька область) — 2023 (Запорізька область)

Хто він: український підліток-партизан, що чинив опір окупантам у Бердянську

Тигран Оганнісян. Скріншот відео

Тигран Оганнісян та його друг Микита Ханганов під час окупації Запорізької області привернули увагу росіян своєю проукраїнською позицією. В їхніх домівках влаштовували обшуки, хлопцям та родичам погрожували розправою. У вересні 2022 року росіяни викрали Тиграна та допитували, використовували тортури струмом та імітували розстріл.

У січні 2023 року окупанти заборонили Тиграну виїхати до батьків на українську територію. Вже за кілька місяців вони звинуватили хлопця в організації диверсії на залізниці та загрожували ув’язненням до 20 років.

15 червня 2023 року Європарламент ухвалив резолюцію з вимогою випустити Тиграна Оганнісяна та Микиту Ханганова на підконтрольну Україні територію. Проте це не допомогло уникнути трагедії.

Влітку 2023-го у мережі з’явилося відео, яке, ймовірно, Тигран записав сам. У цьому короткому ролику хлопець з автоматом в руках встиг лише повідомити, що вбив двох ворогів, а потім додав: «Все, це смерть, пацани. Слава Україні!» Згодом окупаційна влада звинуватила Тиграна та Микиту у стрілянині посеред набережної та вбивстві російського військового і поліцейського. ЗМІ повідомляють, що батькам протягом пів року так і не повернули тіла вбитих дітей.

Плакат Нікіти Тітова

1968 (Київ)

Хто вона: військова, парамедикиня, волонтерка, учасниця Революції Гідності 2014 року.

Юлія Паєвська (Тайра)

Її війна почалася з Грушевського 19 січня 2014 року, коли Юлія надавала медичну допомогу пораненим на Майдані. З часом вона стала у витоків української парамедицини: спочатку на курсах для цивільних навчала охочих основам такмеду, згодом вирушила на фронт, де організувала евакуаційну команду «Янголи Тайри».

Юлія не мала медичної освіти, хіба у шкільні роки навчалася накладати пов’язки та надавати першу медичну допомогу. Серед багатьох мрій активної дівчинки була й професія хірурга, але після школи вона обрала інший напрям — фізичне виховання. На 2014 рік Юлія вже була президентом української федерації айкідо та мала за плечима понад 20 років викладання цього бойового мистецтва.

Майбутній парамедикині це забезпечило гарну фізичну підготовку та добре розуміння будови людського тіла. Саме це є дуже важливими факторами для швидкої та ефективної допомоги пораненим на полі бою.

Юлія Паєвська (Тайра)

Тайра неодноразово брала участь в паралімпійських змаганнях «Ігор нескорених». У 2021 році під час «Ігор» принц Гаррі передав Юлії нагрудну відеокамеру для збору матеріалів для майбутнього фільму про людей, що мотивують.

На початку повномасштабного вторгнення Юлія Паєвська рятувала цивільних та військових на маріупольському напрямку. Вона встигла зафіксувати на камеру перші тижні російської навали 2022 року. За два дні до полону Тайра передала флешку із записами поліцейському. Зрештою запис отримали журналісти Associated press, що зробили сюжет про ситуацію в Маріуполі.

«Народ, що не пам'ятає своєї історії, не готовий зустріти своє майбутнє», — зазначила Юлія в одному з інтерв’ю.

1982 (Львівська область)

Хто він: майор, заступник командира полку «Азов» Нацгвардії, Герой України

Святослав Паламар (Калина). Фото: Дмитро Козацький (Орест)

Святослав Паламар, учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності, у війні на сході України брав участь із серпня 2014 року. З перших днів повномасштабного російського вторгнення долучився до оборони Маріуполя.

20 травня 2022 року гарнізон, який утримував «Азовсталь», отримав наказ припинити оборону і опинився у російському полоні. Через чотири місяці Паламар був звільнений разом із другими оборонцями Маріуполя в процесі обміну на проросійського політика Віктора Медведчука. Був інтернований до Туреччині разом з іншими командирами «Азова». 8 липня 2023 року всі вони повернулися на територію України.

При поверненні, відповідаючи на запитання про своє майбутнє, Паламар прочитав рядки з вірша Лесі Українки «Нехай»:

Ми паралітики з блискучими очима.

Великі духом, силою малі.

Орлині крила чуєм за плечима.

Сами ж кайданами прикуті до землі.

Він подякував команді президента Володимира Зеленського за те, що їм допомогли відстебнути кайдани від землі Туреччини.

«Ми повернулися і продовжуватимемо свою роботу. Ми військові, давали присягу», – додав Паламар.

1993 (Харківська область) – 2023 (Житомирська область)

Хто він: військовий льотчик 40 бригади тактичної авіації (40 БрТА) Повітряних сил ЗСУ

Андрій Пільщиков (Джус). Фото: Facebook Бригади тактичної авіації м.Васильків

Андрій Пільщиков був відомим українським військовим льотчиком, який служив у складі 40 БрТА і керував літаком МіГ-29.

У 2018 році, коли Пільщиков брав участь у міжнародних навчаннях «Чисте небо 2018», він ніколи не замовляв алкогольні напої, а тільки сік. Тоді американці і прозвали його «Джус». Звідси походить і позивний пілота.

Джус був одним з найлегендарніших бійців повітряного фронту. З перших днів повномасштабного вторгнення росії боронив Україну в небі у складі бригади, яку називають «привидами Києва».

Станом на 7 травня 2022 року Джус мав 500 годин бойового нальоту і мав стати одним із перших українських пілотів винищувача F-16.

Джус ходив у балаклаві, ніколи не показував обличчя. Водночас його називали голосом української авіації, бо він був одним із тих, хто закликав партнерів якнайшвидше надати Україні сучасні винищувачі, оскільки вважав, що вони здатні змінити перебіг війни.

Життя Андрія Пільщикова обірвала трагічна випадковість — він загинув разом із двома іншими льотчиками внаслідок зіткнення двох українських навчально-бойових літаків у небі над Житомирською областю.

1991 (Київ)

Хто він: командир 12 бригади спеціального призначення «Азов», командир оборонців Маріуполя (2022), Герой України (2022)

Прокопенко Денис (Редіс). Фото: Дмитро Козацький

Гранатометник з освітою лінгвіста: одразу після закінчення ВНЗ за спеціальністю «Викладач англійської мови» у 2014 році Денис Прокопенко пішов добровольцем на фронт. Завдяки рокам у складі ультрас «Динамо» та заняттям спортом Прокопенко завжди мав гарну фізичну форму та потрапив до батальйону «Азов».

Бажання стати на захист батьківщини у перших лавах для Прокопенка пов'язане з історією його прадіда. Той був етнічним карелом і воював проти радянської армії у Зимовій війні 1939-1940 року. Тоді загинули всі родичі прадіда, а по закінченні бойових дій він переїхав до Києва.

«Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, але на іншій ділянці фронту, війну проти окупаційного режиму кремля», — провів історичну паралель Денис Прокопенко.

Сильна внутрішня мотивація та спортивна дисципліна допомогли Прокопенку швидко зробити армійську кар’єру: у 26 років він став наймолодшим командиром такого рівня в ЗСУ.

Напередодні повномасштабного вторгнення Денис Прокопенко неодноразово виступав у ЗМІ, попереджаючи про серйозні наміри росіян наступати на Київ. На початку вторгнення Редіс керував обороною Маріуполя. До 17 травня батальйон «Азов» тримав блокаду заводу «Азовсталь».

Коли було прийнято рішення припинити оборону заради збереження життя цивільних та військових, формально його підлеглі не здалися росіянам, бо вони вкладали зброю своїм командирам, а потім виходили до ворогів.

1978 (Чернігівська область) — 2023 (Донецька область)

Хто він: військовий, ветеран АТО, оборонець Бахмута, Герой України (2023, посмертно).

Михайло Реуцький. Фото: 93-тя ОМБр Холодний Яр

Від листопада 2013 року Михайло щодня ходив на Майдан після робочого дня. У 2014 році добровольцем пішов на війну у складі батальйону «Київська Русь». Протягом чотирьох років пройшов найгарячіші точки: Піски, Авдіївка, Волноваха, Щастя. Але був серйозно поранений у ногу та повернувся до мирного життя. Інвалідність дратувала Михайла, він намагався її приховувати, не користувався тростиною під час ходьби.

Напередодні 24 лютого 2022 року Михайло очікував ескалації з боку росіян. Після перших вибухів на Київщині, коли отримав дзвінок від старих товаришів по службі, швидко зібрався та рушив на фронт. Спочатку бився з ворогом під Києвом, після звільнення Київщини перевівся на східний напрямок.

Михайло був легендарним винищувачем російських танків. На початку 2023 року разом з побратимами боронив Бахмут. Росіяни прицільно полювали на Реуцького, бо він завдав їм чимало втрат. Загинув герой під кулеметним обстрілом 18 лютого 2023 року.

1988 (РРФСР) — 2022 (Херсонська область)

Хто вона: спортсменка, старший сержант ЗСУ, Герой України (2023, посмертно)

Ольга Сімонова (Сімба). Фото: 93-тя ОМБр Холодний Яр

Ольга Сімонова з 11 років займалася різними контактними єдиноборствами, виступала на чемпіонаті Європи. Восени 2013 року переїхала до України, відмовилася від громадянства рф. Брала участь у Революції Гідності у Києві. Була медиком-добровольцем, парамедиком, потім почала служити за контрактом в ЗСУ. У березні 2017-го першою серед іноземців-контрактників здобула українське громадянство. З 24 лютого 2022 року виконувала бойові завдання як командир БМП. Загинула під час підриву бойової машини на міні.

«Вона була таким воїном, яким не кожен чоловік міг стати... Вона була вродлива завжди — у Майорську, у Майському, на тій шахточці, що між Красногорівкою та Мар'їнкою, на Попасній... Абсолютно чиста. Безмірно мужня. Вона була воїном », — згадує Ольгу волонтерка Діана Макарова.

«Для мене вона була символом українства майбутнього. Українства, яке приймають усім серцем. Символом того, що справжнім українцем стають, а не народжуються», — написав про Сімонову президент Першої добровольчої медичної лікарні Геннадій Друженко.

1974 (Львів) — 2016 (Донецька область)

Хто він: оперний співак, воїн-доброволець, Герой України (2017, посмертно)

Василь Сліпак (Міф)

Найулюбленішою у Василя Сліпака, володаря рідкісного голосу — контртенору та бас-баритону, була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Глядачі аплодували йому стоячи, називали природженим Мефістофелем. Саме тому Василь обрав позивний «Міф» (скорочено від Мефістофель), коли вперше відправився на війну на сході України у травні 2015-го після багатьох років блискучої оперної кар’єри за кордоном. До того співак активно підтримував Революцію Гідності у Франції. Адже до Києва не міг поїхати через контракт з оперою.

Василь Сліпак. Фото: соцмережі

«Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримує більшість населення росії. Проблема не лише в путіні. Він — мавпа, яку всім показують. Проблема — у цих людях, які готові вбивати українців. Їх ми не вибачимо ніколи», — казав Василь Сліпак в одному з інтерв'ю.

Куля російського снайпера обірвала життя українського воїна, зірки світової опери 29 червня 2016 року, коли він у складі штурмової роти ДУК «Правий сектор» вів вогонь з кулемета, прикриваючи бойових побратимів. Василь Сліпак 20 лютого 2017 року став першим Героєм України серед добровольців (посмертно).

1995 (Сумська область) — 2014 (Донецька область)

Хто він: воїн-доброволець, захисник Донецького аеропорту, Герой України (2016, посмертно)

Сергій Табала (Сєвєр). Фото: Вікіпедія

18-річний Сергій Табала загинув від розриву артилерійського снаряда під час штурму російськими бойовиками диспетчерської вежі в аеропорту Донецька. За місяць до загибелі його було поранено, але, підлікувавшись, він знову повернувся до аеропорту.

З початком Революції Гідності Сергій одним із перших вийшов на Майдан. Вступив у «Правий сектор», а згодом став командиром одного з загонів. У найбільш важку для майданівців ніч із 18 на 19 лютого його загін захищав барикади на Хрещатику.

Після початку війни приєднався до Добровольчого українського корпусу. Готовий був їхати до Донецька, але його взяли лише на тренувальну базу. «Не придатний за віком», — пояснили йому. Тоді Сергій поїхав самотужки.

Про той період він написав у своєму щоденнику: «Це найкращий момент мого життя — революція, яка дала мені братів, силу і натхнення. Я гордий, що майбутнє в наших руках, сподіваюся, що врятуємо нашу націю... і нехай покарають мене боги, якщо я відступлю!»

Іменем Сергія Табали названо вулицю в Сумах. 2021 року, до 30-річчя відновлення Незалежності України, художник Артур Орльонов зобразив його серед тридцяти осіб на картині «Становлення нації».

1997 (Донецька область — 2023 (Донецька область)

Хто він: молодший сержант ЗСУ, Герой України (2023, посмертно)

Дмитро Церахто (Грек). Фото: Вікіпедія

На початку повномасштабного вторгнення Дмитро Церахто вступив до лав тероборони міста Києва, брав участь у звільненні Ірпеня та Гостомеля. За походженням він був приазовським греком, тому й вибрав собі позивний Грек.

Згодом був переведений до 3 окремої штурмової бригади. Був сержантом взводу — до його обов'язків входила підготовка бійців. Воював на Запорізькому та Херсонському напрямках, у січні 2023 року — направлений до Бахмута.

16 січня 2023 року під час ворожого штурму позицій сусіднього підрозділу на допомогу їм прийшов Дмитро Церахто разом із двома бійцями. Воїни не лише втримали оборону, а й почали контратакувати ворога. Знищили щонайменше 13 окупантів. Але Дмитро у цьому бою отримав смертельне поранення у шию.

Звання Героя України йому надали після появи відповідної петиції на сайті президента.

«Дмитро говорив, що після перемоги, можливо, піде в політику. Це не дивно — він мав лідерські риси. Він хотів зміцнити державу, зробити так, щоб ми ніколи не були слабкими і щоб ця війна більше не повторилася», — згадує його побратим Кирило Жидовленко.

1963 (Одеська область) — 2022 (Кіровоградська область)

Хто він: льотчик-винищувач, командир ланки, майор, Герой України (2022, посмертно)

Степан Чобану. Фото: Вікіпедія, Ivanstepanivch

У 2010 році Степан Чобану, військовий льотчик 1-го класу з нальотом 1100 годин, пішов на заслужений відпочинок. Однак у 2015-му повернувся до лав ЗСУ. Як один із найдосвідченіших льотчиків Повітряних сил, постійно ніс бойові чергування у складі Сил протиповітряної оборони.

На самому початку вторгнення росії до України 24 лютого 2022 року Чобану вивів свій літак з-під ракетного удару. До 28 лютого встиг здійснити 10 бойових вильотів на перехоплення літаків агресора та крилатих ракет. А 28 лютого на літаку Су-27 він першим піднявся у повітря і вступив у повітряний бій над Кропивницьким, відволікаючи увагу противника на себе. Літак героя збили ракетами, Степан Чобану загинув. Але його дії дозволили підняти в повітря решту літаків частини та вивести їх з-під удару.

Напередодні останнього вильоту майор Чобану казав: «Не міняють коней на переправі, коли цього хочуть собаки».

На честь Степана Чобану названо вулиці у Мукачеві, Кропивницькому, Києві, Миргороді та його рідному селі.

1975 (Київ) — 2022 (Донецька область)

Хто він: соліст балету Національної опери, заслужений артист України, учасник російсько-української війни

Олександр Шаповал. Фото: соцмережі

До трупи Національної опери України Олександр Шаповал приєднався у 1994 році і відпрацював у театрі 28 сезонів. Він перевтілювався то у Вакулу з «Вечорів на Хуторі поблизу Диканьки», то у пристрасного Хозе у «Кармен-сюїті». Виконував близько 30 партій з класичного та сучасного репертуару.

Напередодні повномасштабного вторгнення росії сценічна кар’єра 47-річного артиста добігала кінця, і він занурився у педагогічну роботу у Київському державному хореографічному коледжі.

Олександр Шаповал у партії Іспанської ляльки в балеті «Лускунчик» П. Чайковського (з Р. Бетанкоурт). Фото: Національна опера

Захищати Україну Шаповал пішов добровольцем. Спочатку приєднався до Київської територіальної оборони. А після звільнення Київщини став гранатометником 112 окремої бригади ТРО. Загинув у бою з окупантами 12 вересня 2022 року на Донеччині під Майорськом. Прощання з воїном і артистом відбулося у його рідній Національній опері. Подія викликала гучний резонанс у мистецьких колах.

"Той, що над сценою літав,

Жив на долонях у фанатів,

і навіть зброю підіймав,

так ніжно, як партнерку Катю».

Ці рядки присвятив Олександру Шаповалу Петро Мага, актор, поет і телеведучій.

«Він був видатним артистом, кожна наша партія була наповнена таким життям… тому що він один з небагатьох, хто жив сценою…» — згадала свого сценічного партнера зірка балету Катерина Кухар.

Художник Юрій Журавель зобразив Олександра для проєкту «Знай наших», який присвячений вшануванню видатних українців усіх часів.

Олександр Шаповал у проєкті художника Юрія Журавля «Знай наших»