Закон про медіа — замах чи сприяння свободі слова

член Асоціації правників України

Проти документа виступила Національна спілка журналістів України й ціла низка фахових організацій із вимогою зняти його з розгляду. Сам закон згодом прозвали «каральним».

Що ж містить законопроєкт у поточній редакції та на що він усе ж націлений — на сприяння свободі слова чи на її обмеження?

Серед цілей законопроєкту, викладених у пояснювальній записці, зазначена імплементація Україною норм європейського законодавства задля створення єдиної, впорядкованої та взаємоузгодженої системи правових норм, спрямованих на регулювання правовідносин у сфері медіа.

Також автори підкреслюють, що він покликаний виконати зобов'язання перед європейськими партнерами та забезпечити реалізацію права на свободу висловлення поглядів, отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації, гарантування плюралізму та вільного поширення інформації.

Закон, згідно з документом, має на меті створити конкурентне середовище, забезпечити рівноправність і незалежність медіа.

«Поруч із захистом національних інтересів України та прав користувачів медіасервісів, регулюванням діяльності в галузі медіа згідно з принципами прозорості, справедливості та неупередженості», — говориться у пояснювальній записці від авторів.

У цілому законопроєкт спрямований на наближення до права та нормативно-правової бази ЄС і міжнародних правових документів у сфері політики з питань аудіовізуальної галузі.

Та водночас у ньому не достатньо висвітлені (чи взагалі не враховані) певні доволі важливі аспекти.

Зокрема, йдеться про забезпечення прав правовласників, а саме про терміни транслювання кінематографічних творів, погоджені з правовласниками.

Не достатньо розкрите і питання прямого маркетингу, профілювання та поведінкової таргетованої реклами.

Зокрема, Директива 2010/13/ЄС встановлює заборону:

всіх форм аудіовізуальних комерційних повідомлень про сигарети, тютюнові вироби, електронні сигарети та заправні контейнери;
спеціально спрямовувати аудіовізуальні комерційні повідомлення про алкогольні напої на неповнолітніх і заохочувати їхнє надмірне споживання;
на телепродаж лікарських препаратів, що підлягають маркетинговій авторизації у розумінні Директиви 2001/83/ЄС.

Вказані положення не враховані чи, знову ж таки, взагалі відсутні в законопроєкті.

Водночас проєкт закону «Про медіа» наробив чимало галасу серед професійної спільноти, журналісти говорять про наступ на свободу слова.

Законодавець стверджує, що законопроєкт загроз для медіа не містить — лише абсолютно конкретний перелік обмежень, що знаходяться у ст. 36 цього закону. Вона проста, в ній лише 12 пунктів. Вони абсолютно чіткі, прозорі та зрозумілі. Ці обмеження фактично зібрані з уже ухваленного та діючого законодавства. Нічого нового в них немає.

Вони аж ніяк не створюють загрози цензури, тиску на медіа. На додаток, значна частина українських медіа — телебачення, радіомовлення, друковані ЗМІ — вже і так працюють із урахуванням таких контентобмежень.

Водночас ч.2 вказаної статті вказує, що критерії зарахування інформації до такої, що порушує пункти 1-4, 6-12 частини першої цієї статті, розробляються та затверджуються Нацрадою спільно з органом спільного регулювання.

А до затвердження відповідних критеріїв вона обґрунтовує застосування обмежень, передбачених ч.1 цієї статті самостійно у своїх рішеннях.

З недотриманням вказаних обмежень законодавець пов’язує відповідальність. Порушення в сфері медіа поділяються на незначні, значні та грубі.

Наприклад, порушення обмежень, встановлених ст. 36 законопроєкту, є значним порушенням.

Санкція за значне порушення — штраф, а повтор значних правопорушень є підставою для скасування реєстрації, анулювання ліцензії, заборона поширення онлайн-медіа в Україні.

Закріплення у профільному законі чітких і зрозумілих підстав, а в цьому разі й критеріїв зарахування інформації до такої, що порушує вимоги пунктів 1-4, 6-12 частини першої ст. 36, є запорукою дотримання таких вимог та створює більш передбачувані «правила гри».

Але незрозумілим є бажання законодавця віддати вирішення цього питання органу, який уповноважується на притягнення до відповідальності. Вказане створює умови та можливості для зловживання повноваженнями Нацрадою.

Це, зі свого боку, і призводить до занепокоєння та звинувачення представниками професійної спільноти в наступі на свободу слова.

Не додає прихильників законопроєкту й визначення повноважень Нацради.

Так, Комітет ВРУ з питань інтеграції України з ЄС у своєму рішенні вказав: ч.3 ст. 30 Директиви 2010/13/ЄС визначено, що держави-учасниці повинні забезпечити чітке визначення в законодавстві компетенції та повноважень національних регуляторних установ чи органів, а також способи їхньої підзвітності.

Водночас ст. 90 законопроєкту наводить перелік повноважень Нацради і цей перелік не є вичерпним.

Несправедливим, на думку представників медіасфери, є й обмеження прав журналістів-фрілансерів, оскільки законопроєкт визнає професійні права на інформацію та акредитацію лише тих журналістів, у посвідченні яких вказано зареєстроване медіа, навіть, якщо воно видане професійною чи творчою спілками журналістів.

Разом із тим, рішення Ради міністрів ОБСЄ 3/2018 закріплює положення:

«Повноцінно запровадити свої закони, політику та практику щодо свободи ЗМІ з дотримання міжнародних зобов’язань та перегляд і, за необхідності, скасування або зміну законів, політики та практики, щоб вони не обмежували можливості журналістів виконувати свою роботу самостійно без зайвих зусиль і перешкоджань».

Безумовно, нові та виважені підходи для регулювання такої важливої сфери необхідні. Однак наразі окремі положення цього законопроєкту дають підстави стверджувати — він потребує суттєвого доопрацювання. І воно є неможливим без врахування думки, зокрема, професійної спільноти.