Засновник інвестиційної компанії FinPoint Сергій Будкін на своїй сторінці в Facebook розвіює міфи про повоєнну відбудову України. Далі – пряма мова.
Про міські легенди.
Щось мені останнім часом стало все більше траплятися виступів (переважно – з флангу мокроекономістів та візіонерів з футурологами, але не тільки, тому й пишу) зі стандартним набором тез відносно післявоєнного відновлення України, які, на мою думку, є просто хибними і укорінення яких в суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення. В найгіршому випадку їхнє вкорінення може призвести до довгострокових наслідків для України, які призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії.
Що я маю на увазі – Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом з Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні, отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів, а після того пересратися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході та, в результаті, закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни, але не отримати майже нічого, що давало б підґрунтя для сталого розвитку країни після війни, від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійності, і також отримати одну з найбільших (у відношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала і повертатися не збирається.
Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди та прокоментувати їх, аби по можливості не впадати в пастку невиправданих очікувань і невірних пріоритетів в тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною. Одразу попереджаю – цей пост дуже похмурий, тим, хто не в гуморі зранку, пропоную його не читати.
Але до міських легенд, які шаблонно переміщуються з одного виступу в інший.
Легенда 1. Україна – велика транзитна держава.
Україна була великою транзитною державою. Була вона в основному за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку по двох напрямах. Першим був Схід-Захід (та навпаки), по якому товари доїжджали до чорноморських портів України та після того прямували в країни, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або в ті регіони, в які просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області росії). Другим — Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси і тут вже вантажити на кораблі, або коли замість довгого шляху навкруги Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Туреччини було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення.
Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же Констанці було невигідно, бо потяг мав «перевзуватися» на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на схід та північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь), та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.
Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.
В результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт – після війни кордони України з Білоруссю та росією будуть представляти собою щось на кшталт кордонів між Ізраілем та Сирією – тобто фізичний кордон є, але він представляє з себе максимально близький аналог рва з крокодилами і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів.
Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торгівлю через територію України з росією я не можу, як не можу уявити собі і великий транзит, який росія просто так пропускає до країн Центральної Азії або з них на Захід.
Легенда 2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти до України.
Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, наявного в інвестиційних пропозиціях для цих грошей, не влаштовує їхніх власників. І вони, навіть у кількості 0,1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни. Вони вже вирішили, що їм нецікаво інвестувати в Чилі (найбільшого реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році з розрахунку на душу населення), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.
За останні роки я бачив декілька легенд. У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність в 5% річних (і багато людей дзвонили в Делойт, де я тоді працював, з пропозиціями «Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларі мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5, ні, 7 відсотків, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!»). В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато. В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом. Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, що працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз «освоювала».
Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось з великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря «Эти нечестные дельцы — представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы» у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителя пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно 1.5 трильйона доларів під управлінням).
В України як напрямку інвестицій – дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже і дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів, і портфельних, і стратегічних, пішли з України з вкрай негативним післясмаком, а без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найбільш спекулятивних інвесторів, буде дуже важко.
Легенда 3. Українська економіка – одна з найнедооціненіших
Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на заході або звільненому півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження. Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метра в Києві з вартістю квадратного метра в Порту, Кьольні або Ризі, в яких немає війни).
Легенда 4. Україна – це великий ринок збуту
Україна була найстаршою країною Європи до війни. В результаті війни країна стала ще старшою.
Медіанний вік населення України – 44,7 року, тобто 50% населення країни вже наближаються до пенсійного віку. Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно – більш старі за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання – aged care, funeral services та tourism). Найкращий український соціолог Володимир Ілліч Паніотто пропонує думати над тим, як українці будуть жити в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.
Легенда 5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств
Див. вище. Україна – найстарша країна Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили буде зашкалювати, бо працювати буде нікому.
Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення – 31,8 року, населення збільшується на мільйон щороку та й всього населення там 85 мільйонів).
Легенда 6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну
«Давайте зберемо 25 мільярдів доларів у фонд відновлення України, і наша економіка розквітне». Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції. Є виняток, галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори. «Фольксваген», який купував «Шкоду» і зробив з неї абсолютно нову компанію, або «Порше», який будував завод в Словаччині, який врятував «Порше» від зникнення зі світової мапи автовиробників. «Дойче Телеком», який розвивав мобільний та проводовий зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах. «Юнікредит», який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. «Арселор Міттал», який консолідував металургію.» Карлсберг», «Данон», «Нестле», «Крафт», які повністю трансформували виробництво харчових продуктів.
І це я ще не почав розповідати про сферу послуг, від аудиторських та юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення. При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування. Головна проблема в донорів сьогодні — не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави. Наше законодавство по захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все — на тлі війни і ризиків, пов'язаних з нею.
Я вибачаюся за такий песимістичний пост, але чи то у мене інформаційний пухир такий, чи дійсно дискурс зараз зміщується в сторону того, що можна нічого не робити, гроші самі прийдуть, а простий робочий на будівництві зароблятиме стільки, що вся Польща, Туреччина та Румунія рватимуться до України, а ми їм будемо дулі крутити.
У 2022 році найбільш привабливими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4,5% ВВП країни), Швеція (3,9%), Ізраїль (3,7%), Польща (3,6%) та Австралія (3,2%). Що їх об’єднує? Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі – мрія мокроекономіста, єдиний податок у розмірі 40% від доходу, про Швецію ж з Австралією можна взагалі промовчати). Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів та відсутність організацій з назвою з трьох літер у повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що воно звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну якнайменше я так думаю.
Матеріал опублікований з погодженням із автором.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
