Виступ Зеленського у Верховній Раді за своїм наративом став продовженням останньої пресконференції для іноземних журналістів, який викликає дедалі більше запитань до оновлених зовнішньополітичних орієнтирів Банкової. Схоже, перша особа остаточно вирішила випробувати на Україні концепцію національного егоїзму. Ідея не нова і для інших держав, от лише в реаліях України — однозначно хибна.
Що не так?
• Кристалізується споживацька зовнішня політика Зеленського за принципами «партнеронезалежності» та «більше грошей і зброї, менше оцінок подій всередині та навколо України». Безперечно, каталізаторами такої трансформації стали критичні оцінки міжнародного співтовариства ознак гальмування реформаторських зусиль Банкової у частині антикорупційної політики та незалежного правосуддя, а також початок політичних переслідувань опозиції для зачистки конкурентів перед наступними виборами.
• Продовжуються свідомі заклики Зеленського до українських громадян не довіряти інформації партнерів та союзників щодо безпекових викликів і загроз із боку Росії. Апогеєм такого хибного курсу стало засідання Ради Безпеки ООН 31 січня, скликаного, на жаль, не за ініціативою України, під час якого фактично заспокійливі аргументи Зеленського були на повну потужність використані Росією та Китаєм і фактично нейтралізували наступальну риторику західних союзників на захист України та посилення тиску на російського агресора.
• Дивно, що в умовах гострої безпекової загрози та напружених стратегічних дискусій між Заходом і Росією Зеленський оминув чіткі сигнали щодо незмінності курсу України на вступ до Північноатлантичного альянсу та ЄС, що, безперечно, не зможуть не помітити ані в західних столицях, ані в Кремлі. Сподіваємося, що це мовчання не натяк Банкової на можливість компромісів у питанні інтеграцій до західних структур.
• Переможні реляції про розблокування нормандських переговорів лише на основі зустрічі дипрадників і перебільшення значення підписання формального комюніке за її підсумками — свідчення безвиході, у якій опинилися мирні ініціативи Зеленського та дипломатична діяльність на зазначеному треку. У цьому контексті загрозливими у своєму поєднанні виглядають гострі випади Банкової проти дій Заходу щодо ескалації російської загрози, фанатичні прагнення Зеленського побачити Путіна та прагнення нейтралізувати прозахідну політичну опозицію в Україні.
• Надактивна присутність іноземних лідерів і глав МЗС західних держав в Україні — це потужний сигнал єдності та солідарності Заходу з Україною в часи загрози широкомасштабного вторгнення з боку Росії. Такі дії західних політиків очевидно шокували Кремль. Візити стали фактично живим дипломатичним щитом, яким Захід прагне захистити нашу державу, сподіваючись, що Путін не дасть наказ до вторгнення, коли в Києві перебувають високі західні гості. Проте з огляду на нинішню позицію умиротворення Банкової є ризик, що такі високі візити перетворяться на візит до психотерапевта Зеленського, який «лікує фобії російської загрози» в наших союзників.
Натомість те, чого справді боїться Росія та потребує Україна у часи безпекової кризи, — це єдність усередині країни між усіма політичними силами, бізнес-елітами та громадянським суспільством, а також щоденна робота над гартуванням євроатлантичної єдності, постійним посиленням болючих санкцій проти Кремля, залученням суттєвої фінансової та оборонної підтримки держави.
Мудра, професійна та державницька українська влада змогла б максимумально використати нинішню кризу для посилення наших міжнародних позицій і стійкості України. Замість щирої вдячності за роль координатора та унікальні зусилля з мобілізації Заходу з боку особисто Джо Байдена та головних фігур його адміністрації, Зеленський сперечається з ними щодо реальності загроз та, як результат, дратує союзників, демотивує їх і в перспективі ставить під сумнів міжнародну солідарність з Україною.
Текст опубліковано за згодою автора.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
