Є один момент, який у нас дуже недооцінюють у ситуації з РФ. Бодання між США та Росією — це не лише про Україну, а про набагато глобальніший процес, ніж це здається в нашому україноцентричному просторі.
Володимиру Путіну глибоко начхати на Україну й те, що відбувається тут. Для нього всі танці навколо Штатів і женевських «діалогів про безпеку» мають глобальне принципове значення, у якому «українське питання» — лише один з елементів гри.
Для російського політичного керівництва переговори зі США — це шанс змусити Захід переглянути підсумки «холодної війни», внести зміни до європейського порядку, у якому у 1980-1990-ті було закріплено чільну роль західних структур. У Кремлі вважають, що зараз настав унікальний момент кинути виклик цій системі й форсувати її трансформацію, включивши туди РФ, – те, що Путіну не вдалося зробити за 20 років його правління.
Україна тут виступає як формальний привід і, у разі чого, простір для проєктування сили. Донбас і «Мінськ-2» насправді не так хвилюють Путіна, як бажання продавити для РФ більш прийнятну роль у новому балансі сил, який зараз складатиметься між Заходом і Сходом у міру дедалі більшого переходу до багатополюсної системи міжнародних відносин.
Це означає, що навіть домовленості щодо «Мінська-2» не гарантують того, що ми раптом зникнемо з радарів Росії, або що нами більше не помикатимуть у своїх інтересах зовнішні гравці. Бо боротьба йде не за Україну, а за майбутнє європейського та світового ладу з огляду на останні зрушення в міжнародній політиці.
А от україноцентрична риторика США, на мою думку, це спроба Вашингтона звузити рамки переговорів із РФ, представити розв'язання «українського питання» як фінальну точку запущеного Путіним процесу переговорів. Бо Заходу говорити про коригування власної безпекової системи, звісно, не хочеться, до того ж під тиском.
Будьте певні, за тим, що відбувається між РФ і США, стежать далеко не лише в Європі, стурбованій ризиком сепаратних домовленостей двох країн, а й в інших столицях, де теж певною мірою поділяють претензії Москви до наявного світового ладу.
Це стосується й Туреччини, яка зараз не просто так позиціює себе як потенційний посередник для врегулювання розбіжностей між США та РФ, й Ірану, який бачить для себе розширену роль щонайменше у євразійських справах (особливо після вступу до ШОС), й ОАЕ, які взяли курс на розширення своєї геополітичної периферії та ролі у світовій логістиці, а також Індії з Китаєм і купи інших регіональних держав.
Тому не варто розглядати те, що відбувається, лише як проблему України.
І треба ставити питання: «Мінськ-2» чи не «Мінськ-2», а якою ми бачимо свою роль у майбутньому регіональному порядку? І це щонайменше. Якою ми є державою щодо нового балансу сил, який зараз формуватиметься залежно від дій ключових країн світу?
Текст опубліковано за згодою автора
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
