Нині загострились дискусії щодо того, як мобілізувати економіку України на перемогу. Тригерами дискусії стали інтерв’ю президента України Володимира Зеленського The Economist (на початку вересня), а згодом, на початку листопада, стаття головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного цьому ж виданню.
Очільник держави висловив думку, що запровадження мілітаризованої економіки (фразу некоректно перекрутили у «військові рейки») можливе лише у разі переходу на війну на виснаження при зменшенні допомоги від союзників. На його переконання, цього зменшення не відбувається. Головнокомандувач Валерій Залужний зазначив, що ми поступово переходимо до позиційної війни. Окреслив, як не допустити цієї ситуації: яка потрібна допомога союзників та що повинна продукувати для мілітарних цілей українська економіка.
Обидві публікації однаково корисні для розуміння ситуації. Складність же в тому, а що власне повинна робити Україна в таких умовах? Точно одне – не шарахатися, хворобливо реагуючи на найменше згадування проблем та бездумно жонглюючи термінами «військові рейки» чи «мобілізаційна економіка».
«Військові рейки»
«Військові рейки» – термін досить умовний, не науковий. Краще від нього взагалі відмовлятись у публічній площині. Перехід на так звані «військові рейки» вже давно асоціюється виключно з тоталітарними державами, де каральний апарат може примусити громадян марширувати строєм куди скаже вождь.
Сьогодні це не працює. Це не працювало під час Другої світової війни у жодній демократичній країні. Було актуально лише у Німеччини та срср. Про це вже експертами написано купу аналітики. Це не працює навіть у сучасній росії.
Мобілізаційна економіка
Водночас у медіа з’явилися заклики, що нам потрібно переходити на так звану мобілізаційну економіку. З цим терміном також слід бути дуже обережним. Навіть у науковому середовищі існує багато трактувань цього визначення.
По суті – це максимальне одержавлення економіки через концентрацію контролю влади над економічними ресурсами. Сучасна росія, як авторитарна держава, до такої моделі економіки рухалася вже давно.
У цьому контексті цікаво оцінити досвід США під час Другої світової війни, на який часто посилаються як на хрестоматійний.
Якщо коротко, то в США тоді побудували саме мобілізаційну економіку: було встановлено тотальний державний контроль над витратами ресурсів, пріоритетами промисловості, цінами, тощо. Відкриті/відновлені заводи та масово задіяні працюючі – державні замовлення на військові потреби були гігантськими. Автомобілебудівні підприємства перейшли з виробництва цивільних автівок на різноманітну військову техніку і т. п. приклади.
Уряд Франкліна Рузвельта почав з організації управлінських інституцій. Ключовим державним органом стала новостворена Рада військового виробництва (WPB), яка отримала широкі повноваження з контролю над економікою.
І хоча багато замовлень ґрунтувалося на співпраці з бізнесом, тодішню економіку впевнено можна назвати «ручною» з певними елементами примусу. Такі булі часи. Хоча загалом США залишалися все ж демократичною державою. Тому той досвід США не можна порівнювати з нинішньою побудовою «мобілізаційної економіки» на росії.
Головне питання – чи актуальний зараз для України приклад США щодо централізації державою економіки? Навіть в умовах «затяжної» війни?
Точка відліку
Звісно, в Україні уряд та суспільство працюють над забезпеченням фронту. Але очевидно, що наявної концентрації зусиль недостатньо. Держава відстає у забезпеченні військових потреб.
Тут, по-перше, треба зрозуміти, що таке «затяжна війна»: це скільки? Навіть якщо ми уникнемо переходу до позиційної війни – чи все одно вважати маневрену війну затяжною чи ні? Правда ж у тому, що війна вже давно затяжна. І горизонту для фінальних планувань ведення військових дій ніхто назвати не зможе.
А відтак, по-друге, має прийти чітке розуміння: українцям потрібно зосередитись на економічних механізмах, які забезпечать максимальну ефективну військову допомогу фронту.
Це і є точки відліку у системі координат: звідки і куди нам рухатись, як ефективно забезпечити і які саме є військові потреби.
На жаль, необхідні економічні механізми з 24 лютого так і не були розроблені. Що, власне, опосередковано і описано у статті Залужного через вказування на дефіцитні позиції продукції, необхідні для фронту, та заклики щодо збільшення власного виробництва зброї, БпЛА, РЕБ.
При цьому побудова ефективної «мобілізаційної економіки» за прикладом США однаково неможлива та шкідлива для України. З декількох причин.
- Світова економіка з тих часів суттєво глобалізувалася. Україна скоро може розпочати переговори про членство в ЄС. Запроваджується Ukraine Facility – програма фінансування Євросоюзом на 50 млрд євро. Не кажучи про іншу фінансову допомогу. Це все вимагає наявності широких економічних свобод.
- В Україні і близько немає того промислового потенціалу, який був у США вже у ті часи. Значна частина промислових підприємств або на окупованій території, або перебувають під постійними артилерійськими обстрілами. Мало потужностей, на які можна опиратися.
- В Україні досить погано працюють будь-які централізовані монополізовані структури з «над» повноваженнями. Створювати нового монстра на кшталт WPB – у нинішніх українських реаліях це просто ще один неповороткий корупційний бюрократичний орган.
Навпаки, сила українців, особливо у перші дні повномасштабного вторгнення, проявилась якраз у вмінні децентралізовано протидіяти ворогу. У нас сильні горизонтальні мережі (роль громад, малого і середнього бізнесу тощо).
Здоровий глузд
І все ж за аналогією з США Україні потрібно почати з удосконалення роботи інституцій: насамперед прибрати управлінський хаос. Державні органи живуть за лекалами до 24 лютого. Це і корупція під час закупівель, і кабінетна боротьба за посади, суди, прокурори, фіскали, ТЦК… Згадаємо лишень останній скандал з провалом закупівлі 100 тис. артилерійських мін і втратою держави невідомо куди 1,5 млрд грн! І це тільки один епізод.
Військові та волонтери вказують на те, що основні потреби на фронті у різного роду дронах забезпечують волонтери з бізнесом, який створив безліч ініціатив з їх виробництва. Жаліються військові і на великий дефіцит сучасних засобів РЕБ.
Роль держави поки дуже слабка. Існуюча система державних органів неповоротка, не створює синергетичних ефектів.
Зрозуміло, що швидко налагодити в Україні масове виробництво нової важкої техніки чи сучасних артилерійських систем майже нереально. Але за рік і 8 місяців можна було б набагато далі просунутись у масштабуванні виробництва БпЛА та РЕБ на державному рівні. Що, до речі, активно роблять росіяни. А ми продовжуємо публічну демагогію відносно «рейок» та «мобілізаційної економіки». Водночас ми зараз не вирішимо інституціональні болячки стосовно всіх міністерств, судів, правоохоронних органів. А міни та БпЛА потрібні вже на вчора.
У такій ситуації в Україні важливо розвинути саме горизонтальні, але контрольовані, економічні зв’язки для ефективного використання наявного бюджету.
Тому, по-перше, на мій погляд, для переходу на умовні «мобілізаційні рейки» до державних замовлень потрібно широко залучити військових спеціалістів (важлива умова – з бойовим досвідом, а не штабних з МО) та волонтерів і журналістів, яким вони довіряють.
Очевидно при Міноборони можна було б створити з таких спеціалістів Центр компетенцій (назва, звісно, умовна). Щось на кшталт аналітичного інтегратора «децентралізованих» рішень та пропозицій від бізнесу і держави з широкими повноваженнями, який би напряму комунікував з Генеральним штабом, державними підприємствами, приватними виробниками/постачальниками, іншими держорганами-замовниками. Аналізував ситуацію. Приймав рішення. Стопорив би закупівлі яєць по 17 грн. Блокував аферистські схеми зі зникненням 1,5 млрд грн на 100 тис. мін. Організовував закупівлі дронів у українських виробників (читай масштабував їх виробництво) тощо.
По-друге, ввести заборону на перевірки критичних підприємств, які працюють на оборону (виготовляють, постачають) з боку неадекватних фіскальних структур (виключення дії СБУ щодо можливих зрадників). Таку перевірку робити лише у разі запиту від Центру компетенцій, який, вочевидь, буде реагувати на ті ж журналістські розслідування.
По-третє, через «Центр компетенцій» налагодити прямий зв'язок з законодавчим органом та Кабміном для швидкого вирішення проблем та «дірок» у нормативно-законодавчому полі (облік дронів військовими, митні та податкові питання тощо).
По-четверте, через Центр налагодити прямі зв’язки (залучивши профільні міністерства) з зарубіжними підприємствами товарів військового призначення для швидкого кратного збільшення виробництва: програми допомоги комплектуючими для українських виробників, розміщення замовлень (аутсорсинг) за українськими ліцензіями.
За таких умов децентралізована модель економіки України зможе швидко налагодити ефективні горизонтальні зв’язки для реалізації реальних виробничих програм озброєння.
Читайте також
