Фото: Mohamed Hassan/Pixabay
Турбулентний 2020 рік виявився надзвичайно багатим на дивні ініціативи щодо неплатоспроможності (банкрутства) українських компаній.
Так, закон №3322, ухвалений у червні, заявлявся його творцями як панацея для українських компаній, які постраждали від коронакризи.
Низка його положень — звільнення директорів проблемних бізнесів від обов'язку подавати заяву про банкрутство, мораторій на банкрутство за боргами карантинного періоду — у певний момент дійсно була актуальною для широкого сегмента малого та середнього бізнесу.
Пропозиція заборонити відкривати справи про банкрутство для того, щоби врятувати український бізнес на Донбасі, є абсурдною в самій своїй основі.
Проте настільки корисний закон із 23 червня перебуває на підписі в президента та чинності не набув, а фінансових проблем у SME стає все більше.
Затримка з набуттям чинності законом №3322 може мати якесь логічне пояснення та не має великого розриву в часі зі своєю причиною — весняним карантином.
Водночас щире здивування й не менше невдоволення фахівців спричинило повернення групи парламентарів до активного обговорення так званого «закону про донбаські банкрутства», або законопроєкту «Про тимчасові заходи забезпечення платоспроможності підприємств, які здійснювали господарську діяльність на тимчасово окупованих територіях у Донецькій і Луганській областях».
Проєкт пропонує до 1 січня 2022 року зупинити будь-які примусові стягнення та припинити процедури неспроможності (банкрутства) щодо компаній, чиє майно станом на 14 квітня 2014 року перебувало на неконтрольованій території.
Нові примусові стягнення та справи про банкрутство щодо таких компаній також виключаються.
За версією авторів законопроєкту, за п'ять останніх років компанії з активами на непідконтрольних територіях стали схильні до корупційних і рейдерських схем із придбанням їхньої власності за безцінь.
Власне, компанії не мають змоги повноцінно захищати свої права через недоступність виробничих потужностей та їхньої адекватної оцінки.
Після повернення територій під контроль уряду реінтеграцію місцевого населення буде утруднено, адже більшість роботодавців у звільнених регіонах на той час будуть оголошені банкрутами та припинять свою діяльність.
Тож чи допоможе проєкт 2374 збереженню бізнесів на непідконтрольних Україні територіях? На думку більшості юристів-практиків у сфері проблемної заборгованості, навряд чи.
Час. Зміст і ідеологія проєкту 2374 не підпадають під жодні розумні часові рамки. Очевидно, що вводити спеціальні правила для проблемних боргів місцевих бізнесів якщо і варто було, то не наприкінці шостого року гібридної окупації територій українського Донбасу.
Минулих шести років більшості кредиторів і місцевих боржників із лишком вистачило для того, щоб або погодити умови реструктуризації, або продати їх із неймовірним дисконтом, або переконатися в безперспективності примусового стягнення й махнути на «донбаські» боргові портфелі рукою.
Водночас на прикладі наявних у відкритому доступі судових рішень у справі про банкрутство Алчевського металургійного комбінату можна судити про те, що левова частка загального обсягу заборгованості компанії — а це приблизно 5 млрд євро — перестала виплачуватися до воєнних дій 2014 року.
Аналогічна історія з Єнакіївським металургійним заводом, заборгованість якого тільки перед одним із кредиторів щодо поставок 2011-2013 рр. перевищила позначку 1 млрд грн.
Чи допоможе в такій ситуації мораторій на стягнення та банкрутства, введений на два роки (до 1 січня 2022 року)?
Власне, відкриття справи про банкрутство тимчасово зупиняє всі наявні процедури стягнення.
Віриться через силу, зокрема й самим авторам проєкту, які в пояснювальній записці до нього визнають, що навіть приблизна дата повернення під контроль українського уряду непідконтрольних районів є невідомою.
Очевидно також і те, що сама по собі окупація не була вирішальним чинником у питанні платоспроможності бізнесів, і примусові стягнення (як, можливо, і справи про банкрутство) однаково мали б місце.
Дієвість. Пропозиція заборонити відкривати справи про банкрутство для того, щоби врятувати український бізнес на Донбасі, є абсурдною в самій своїй основі.
Власне, відкриття справи про банкрутство тимчасово зупиняє всі наявні процедури стягнення та дає змогу кредиторській більшості визначити подальшу долю бізнесу.
Саме наявність справ про банкрутство вводить обмеження (або повну заборону) на відчуження майна компанії, стримуючи в такий спосіб окремих, найбільш агресивних кредиторів.
Мораторій, що вводиться одночасно з появою справи про банкрутство, зупиняє нарахування штрафів і пені за борги, що виникли раніше, не даючи їм змогу збільшуватися в гомеричних пропорціях.
Крім того, за правилами чинного в Україні з кінця 2019 року Кодексу процедур банкрутства, для кредиторів і компанії-боржника доступним є варіант затвердити в суді безстроковий — або наскільки потрібно довгий на весь період деокупації та реінтеграції східних українських територій — план фінансового оздоровлення (санації), що дає змогу відтермінувати виплату одних боргів і повністю списати інші (включно з хворобливими для багатьох локальних бізнесів податковими заборгованостями).
Вплив на кредитування. Зовсім не секрет, що чималу частину кредиторів компаній на непідконтрольних українських територіях становлять місцеві й міжнародні позичальники: банки, експортні кредитні агентства та страховики, власники цінних паперів тощо.
Частка одного лише австрійського Райффайзен Банк Інтернешнл у портфелі заборгованості Алчевського меткомбінату перевищує 12 млн євро.
Сама по собі українська криза 2014 року призвела до чергового (після кризи 2008-2009 рр.) подорожчання корпоративного кредитування для українського бізнесу.
Страхування ризику неплатежу (дефолту), включене до складу платежів за обслуговування кредиту, в Україні є одним із найбільших у Європі — воно є прямо пропорційним ризику позичальника не отримати виплати за кредитом.
Наслідки проєкту 2374 для позичальників раніше широко критикувалися, зокрема Незалежною асоціацією банків України.
Очевидно, що, користуючись критеріями законопроєкту, будь-який бізнес, який має у власності актив на непідконтрольних територіях або мав на них формальну адресу реєстрації, може отримати індульгенцію на неплатіж будь-якому з кредиторів — і насолоджуватися такою індульгенцією необмежено довгий час.
Виникає цілком слушне питання: чому не вважати постраждалим і позичальника, який видав неспроможний кредит і не має можливості (якщо опція зі справою про банкрутство не буде доступною) законно списати такий кредит як безнадійний?
Що робити з «донбаськими» поручителями за кредитами груп, які продовжують бізнес на неокупованій частині країни?
Крім того, посилаючись на складності з реінтеграцією окупованих територій після їхнього звільнення, автори проєкту не дають відповіді на інше, досить просте запитання: хто і з яких міркувань фінансуватиме процеси реінтеграції, відновлення систем виробництва та збуту після звільнення Донбасу?
Очевидно, що держава цього не робитиме — за наявного стану бюджету «донбаський» рядок витрат буде в безумовному дефіциті.
Сподіватися на міжнародних партнерів — МВФ, Світовий банк і ЄБРР — варто досить стримано, адже за найсприятливішого сценарію вони фінансуватимуть загальнообласні та муніципальні проєкти, але ось приватні бізнеси, що генерують основну зайнятість населення та забезпечують надходження від податків і зборів до бюджетів — вкрай малоймовірно,
Залишаються зовнішні позичальники — українські та іноземні банки та фінустанови, і в умовах підвищеного ризику для українських позичальників посилювати ці ризики сумнівними ініціативами, м'яко кажучи, не варто.
Що робити з «донбаськими» поручителями за кредитами груп, які продовжують бізнес на неокупованій частині країни?
У сухому залишку найкращою долею для проєкту 2374 залишається повернення до забуття, у якому він перебував з 2019 року до квітня року нинішнього.
Не маючи жодних дієвих переваг, проєкт ризикує остаточно розсварити місцеві компанії з їхніми кредиторами та залишити бізнеси окупованих частин Донецької та Луганської областей із величезними портфелями необслуговуваних і таких, що не поспішають зникати боргів зі стрімко зношуваними (або зовсім розкраденими) активами.
Останні кілька років переконали навіть найстійкіших з українських бізнесів у тому, що шукати консенсус із кредиторами в буквальному сенсі вигідніше, ніж залишати за собою випалену землю й тим самим відсікати можливість нового фінансування. Зрештою, як кажуть ірландці, Tiocfaidh ár lá — наш час ще прийде.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора