Нещодавно на телеканалі «Прямий» Тарас Березовець і Тарас Чорновіл обговорювали причини, з яких російські війська не були оточені в районі Ірпеня, Бучі, Гостомеля.
Мовляв, українська армія могла це зробити, але не зробила.
Версія ведучих проста: це глава Офісу президента Андрій Єрмак підіграв росіянам.
Версія, яка, варто зазначити, не витримує жодної критики. Поговоривши з військовими та теробороною, тими, хто брав участь в операції, спробую пояснити чому.
Ось цитати різних людей, які брали участь в операції. Частина цитат не дослівна через те, що замінили специфічний жаргон.
«Є таке поняття, як активна оборона. Суть її от у чому: коли ворога багато, а твоїх сил мало, ти не утримуєш певні рубежі, а постійно переносиш свої основні зусилля з тим, щоб завдати ворогові найбільшої шкоди, вбити якнайбільше його солдатів і вразити максимум техніки.
Відповідно, ти не борониш жодних ліній і міст, крім найважливіших. У тебе немає мети захистити населені пункти, крім ключових міст і ліній постачання.
Водночас ти весь час перекидаєш сили. Мається на увазі не піхота й навіть не танки, а артилерія та авіація. З тією метою, щоб зберегти свої сили, не вплутуватися в бої й одночасно не давати супротивнику виконати свої завдання та постійно завдавати йому вогневого ураження. У цьому суть захисту, який застосовує Україна в поточній війні. Вона дає змогу, маючи менше угруповання, триматися, зазнавати менше втрат».
Це якщо говорити загалом про стратегічну концепцію оборони України.
Тепер про визначення.
«У рамках військової термінології слово «оточення» – це цілком «устаканене» поняття, яке означає, що якийсь мотопіхотний або танковий підрозділ завдає удару в тил супротивника, перерізаючи його лінії постачання. А потім уздовж усього цього удару (на можливих точках виходу з оточення) сідає піхота, яка намертво там окопується, щоб не дати провести деблокаду.
Для цього тобі потрібен вільний маневровий підрозділ і високомотивована піхота. І весь цей час, поки ти завдаєш удару й обкопуєшся піхотою, тебе місять ворожа артилерія та авіація. Усе це угруповання, що вдарило в тил противника, природно, треба забезпечувати протягом часу, поки ворог в оточенні не капітулює, і на випадок, якщо буде спроба деблокади ззовні».
Звідси робиться висновок:
«Оточення – це має бути не один танк, який доїжджає до Гостомеля чи Іванкова. Ми мусили доїхати до Іванкова, захопити його, слідом би пішла мотопіхота, а за нею — звичайна піхота з протитанковими засобами ураження».
Співрозмовники одноголосно стверджують, що ЗСУ та ТрО вільних резервів для проведення повноцінної операції оточення в районі Києва не мали.
«Тобто для того, щоб провести повноцінне оточення, Генеральний штаб мусив знайти механізовану бригаду, яка здійснила б прорив. Потім знайти піхоту, яка має піти слідом лінією прориву й почати окопуватися. З огляду на те, що інженерної техніки в нас немає, а мирних трактористів туди ніяк не заженеш, то копати довелося б руками».
Співрозмовники стверджують, що подібні з'єднання на момент організації оточення атакували б ворожа артилерія та авіація. А лінії постачання цього угруповання перебували б під постійною загрозою удару.
«Увесь цей час тих, хто оточив це угруповання, била б арта ворога. А потім у фланг цього угруповання з великою ймовірністю вдарили б білоруси, і, можливо, саме угруповання потрапило б у котел. По-перше, у нас не було зайвої механізованої чи танкової бригади. По-друге, та піхота, яка йшла б за танковою бригадою, зазнала б колосальних втрат. Як усій цій групі забезпечити постачання – питання, яке також залишається відкритим».
На цьому напрямі Київ захищала 72-га окрема механізована бригада. Вивільнення її задля завдання флангового удару співрозмовники вважають вкрай малоймовірним. Адже в разі удару в тил російського угруповання 72-гу бригаду в обороні Києва треба було замінити частинами ТрО, що призвело б до великих втрат.
Який сенс просто так губити людей?
До того ж у разі удару в тил групи, яка проводить оточення, ми втратили б найбоєздатніші підрозділи, які боронили Київ.
Тобто ми бачили не оточення. Що сталося насправді?
«Сили оборони під Києвом на цьому напрямку було представлено безліччю різноманітних організацій, які підпорядковувалися Генеральному штабу та кооперувалися із 72-ю ОМБР. Заохочувалася ініціатива, бо це активна оборона. Діяла ціла купа малих груп, які з різних боків заходили у фланг угруповання ворога в Бучі, Гостомелі й навіть в Іванкові. І навіть діяли в тилу. Наявність якихось людей в Іванкові не означає, що угруповання росіян оточене. Щоб це було оточення, в Іванкові мають сидіти не абстрактні люди, а туди має вдарити механізована група, за нею має сісти піхота, і ми маємо відрізати ворожі сили від їхніх ліній постачання суцільною лінією окопів, а самі лінії постачання перерізати й відбити атаки з обох сторін, пережити артилерійський і авіаційний нальоти, щоб не випустити сили ворога. Це було б оточення.
За фактом на флангах і в тилу ворога постійно діяли легкі піхотні групи чисельністю до взводу, швидше, у районі відділення, тобто до 40 осіб, а частіше приблизно до 10. Вони не були спроможні на автономні дії або довготривалу оборону, бо в них із собою їжі з водою на три дні максимум, БК умовно на одне бойове зіткнення.
Вони можуть підійти, розбити колону росіян і відійти. Це було можливо, бо на початковому етапі ворог переважно використовував мотопіхоту, а потім вважав за краще розташовуватися в забудові та краями лісових масивів. Лісами ходили ми.
Тобто виходила така ситуація. 72-га була хребтом оборони, беручи на себе основний удар ворога. ТрО та зведені частини стояли позаду і якось підтримували з різних боків, іноді їх використовували для розвідки. Також діяли спецпризначенці й багато хто ще. Усі ці люди постійно «мінусували» ворога. Усі виявлені та в межах досяжності цілі ворога знищувала артилерія, оскільки вони теж спочатку були не дуже закопані. Спроба наситити цю ділянку якимись додатковими російськими силами закінчувалася тим, що ці сили розбивала українська артилерія. Спроби росіян забезпечити безперебійне підвезення своїм частинам БК, їжі та решти закінчувалися знову-таки потраплянням під вогонь артилерії.
Для української армії це дуже непогана ситуація. Спроба розширити фронт чи забезпечити оточення Києва в росіян провалилася. Лінії постачання перебували під вогнем малих груп і артилерії. У підсумку росіяни зрозуміли, що їхня спроба взяття Києва із цього напряму жодної перспективи не має. У них оперативна ширина фронту 30 кілометрів, і розширити її не вийшло. Скільки б ти не відправив туди людей – усе, що зміниться, це те, що їх почне вмирати від артилерії більше.
Росіяни зрозуміли, що вони не мають жодних перспектив, і відійшли. Вони відійшли не тому, що ми їх оточили, а тому, що атака не має перспективи, величезні втрати, постачання кульгає. Ну і, зрозуміло, вони боялися можливого оточення. Оскільки малі групи вже діяли в них на флангах і в тилу, росіяни розуміли, що оперативну ситуацію вони контролюють не повністю. Коли стало зрозуміло, що росіяни виходять, усі ці малі групи разом з артилерією розбивали росіян на марші, наводили артилерію, додатково насипали їм. Як результат – не дали росіянам вивести цілу купу техніки.
Тобто було виконано головне завдання. Ворог зазнав вогневої поразки, а ми водночас уникнули значних втрат».
Який із цього випливає висновок?
«Генеральний штаб на цьому напрямі під Києвом діяв так само, як він діяв скрізь до цього. Навпаки, щоб повноцінне оточення та повний розгром усього угруповання росіян, що вдарило через Гостомель на Київ, відбулися, Генеральний штаб мав би змінити парадигму оборони.
Генеральний штаб діяв правильно. На оточення, яке не дало б змоги вийти всім військам росіян під Києвом, знадобилося б багато ресурсів, і ми поклали б тисячі людей.
Навіть якщо оточувати не київською ТрО, а перекидати новомобілізовані бригади, це однаково ризик. Ти ними оточуєш, а тебе б'ють у спину білоруси».
Отже, рішення Генштабу не проводити оточення було:
а) логічним і цілком укладалося в те, що відбувалося раніше;
б) заощаджувало ресурси (озброєння) та головне – людей.
Ті, хто сьогодні через це рішення розганяють «зраду» на догоду своїм політичним цілям, діють абсолютно неконструктивно.
Це, на моє глибоке переконання, недостойна поведінка.