На початку навчального року, коли в тих регіонах України, де дозволяє безпекова ситуація, школярі повертаються у класи, 
розмовляє з освітнім омбудсменом Сергієм Горбачовим про ковідне минуле, воєнне сьогодення й переможне майбутнє української освіти.
В першій частині інтерв’ю мова йде про освітні втрати, наслідки вимушеного переходу на дистанційку й повернення дітей у класи. В другій частині Горбачов розповідає про вплив освітніх втрат на економіку, досвід навчання українських дітей в Європі й організацію психологічної допомоги у школах.
Сергій Горбачов, освітній омбудсмен
Як проблеми в освіті впливають на економіку України
Які віддалені наслідки матиме епідемія коронавірусу та повномасштабна війна для освіти в Україні і скільки років може тривати вирівнювання ситуації?
Я можу точно сказати, що через проблеми з освітою Україна втратить доволі відчутну частку ВВП. В цьому я впевнений, бо це спирається на світові дослідження. Втрата однієї третини шкільного року погіршує навчання і зменшує майбутні зароблені доходи учнів на 3% і знижує ВВП країни у середньому на 1,5% на решту століття. Й ми, до речі, робили публікацію про те, як освітні втрати впливають на економіку України. Тому критично важливо компенсувати ці освітні втрати.
Скільки триватиме період відновлення освіти, залежить від того, коли ми здобудемо перемогу і наскільки Україна опиниться в центрі уваги міжнародних донорів. Бо очевидно, що за таких руйнувань і, що найтрагічніше, втрат людей, ми будемо дуже довго виходити з кризи.
Міжнародна фінансова допомога для нас є критичною. Як це не дивно може пролунати від освітнього омбудсмена, але права в освіті дуже сильно залежать від фінансування. І тут питання навіть не в тому, що це дуже великі гроші: важливо розумно і ефективно використати ті ресурси, які у нас наявні.
Під час повномасштабної війни в Україні зруйновані або пошкоджені тисячі закладів освіти. Фото: Depositphotos
Наскільки плідною є зараз співпраця з міжнародними організаціями в освітній сфері?
Я не можу дати загальну відповідь, але знаю, що така співпраця є дуже інтенсивною. Ми працюємо з урядами всіх країн, де перебувають і навчаються наші діти. У мене є питання до того, як організовано навчання дітей, які перебувають за кордоном, і як при цьому зберігається зв'язок з Україною, але те, що нас підтримують, надають прихисток і наші діти мають можливість навчатися, вже є величезним здобутком і величезною підтримкою України.
Дійсно, з нами співпрацюють міжнародні фонди, які допомагають в реалізації освітніх проєктів і досліджень. Але найбільш важливою справою, яку роблять наші партнери за кордоном, є підтримка, яку вони надають українським дітям і їхнім батькам. За це я їм безмежно вдячний.
Міжнародні організації підтримують і систему освіти України. Зокрема, міжнародні донори виділяють кошти на будівництво та облаштування укриттів в українських школах.
Чи є ризик, що внаслідок пандемії та повномасштабної війни в Україні сформується «втрачене покоління», яке не може отримати якісну освіту і матиме гірші кар’єрні перспективи?
Все є відносним. Так, ми маємо планувати й намагатися втілити свої плани, але я чітко знаю, що жоден план ніколи не реалізується так, як спочатку було задумано: живе життя змушує вносити зміни. Завжди щось уточнюється, змінюється, і там, де ми зараз бачимо втрати та проблеми, можуть відкритися, зокрема, і нові можливості. Це дуже важливо відчувати, розуміти.
Це покоління не є втраченим, бо діти, які зростають, є патріотами нашої країни і будуть гідними її громадянами. Освітні втрати, сподіваюся, будуть компенсовані. Врешті-решт, багато чого залежить від бажання та здатності людини навчатися протягом усього життя. Без постійного самонавчання кар'єрні перспективи людини будуть досить сумнівними.
Крім того, не будемо забувати, що будь-яка криза — це не лише проблеми, але й нові можливості. Наприклад, пандемія відкрила для нас можливості цифрової освіти та дистанційного навчання. Нагадаю дуже показовий яскравий кейс. У 2017 році, коли я працював директором школи, за власною ініціативою провів для вчителів нашої школи тренінг, як працювати з платформою Google Classroom. Мене послухали уважно і подякували, але лише одна людина потім намагалася якось застосувати ці знання на практиці. Бо переважна більшість не відчували у цьому нагальної потреби.
Але через три роки потому сталася пандемія коронавірусу і всі пішли на карантин.
Так, коли грянув ковід, освітяни зрозуміли: хочеш- не-хочеш, а цифрові інструменти треба засвоювати та активно ними користуватися. Тому ковід, попри проблеми, які він приніс, дав нам можливість побачити цифрову освіту, дистанційну освіту в новому ракурсі і багато чого зробити в цьому напрямі.
Безумовно, війна, втрати, руйнування – це страшна трагедія і серйозні виклики. Але з іншого боку, в цей час величезна кількість батьків з дітьми виїхали за кордон. Вони ніколи б цього не зробили за інших обставин. І там вони побачили іншу систему освіти, яка відрізняється від української за ключовими параметрами. Водночас батьки побачили, що позитивні відмінності інших освітніх систем у школах за кордоном практично точно моделюють концепцію Нової української школи, яку ми створюємо в Україні.
До освітніх втрат через пандемію в Україні додалися ускладнення під час війни. Фото: Depositphotos
Як відрізняється шкільна освіта в Україні і ЄС
У чому полягають головні відмінності освіти в європейських країнах?
Там набагато більша відповідальність за здобуття освіти покладена на дітей, вчителів і батьків. Я розумію, що в Європі також є різні люди з різним уявленням про закон, інакше там давно б не було злочинності. Тим не менш, у наших західних партнерів сформоване загальне ставлення до закону як до того, що треба виконувати. А якщо говорити конкретно про освіту, то це проявляється в надзвичайно високих вимогах до вчителів. Наприклад, підвищення голосу на дитину призводить до автоматичної дискваліфікації вчителя в багатьох країнах. У нас, на жаль, це ще зустрічається.
З іншого боку, в Європі дуже висока відповідальність покладена на батьків. Якщо в Україні просто так не пустити дитину до школи — класика жанру, там це неможливо. Через пропуск уроків відразу слідує дзвінок від шкільної адміністрації, яка з’ясовує, де перебуває дитина, чому її немає у школі, і вимагає документи, що пояснюють її відсутність. Також за невідвідування шкіл батьки сплачують великі штрафи. В Німеччині, наприклад, після 14 років такі штрафи сплачують учні.
І так само є дуже висока вимогливість до дітей, особливо у старшій школі. Якщо за українським законодавством відрахувати дитину зі школи неможливо, як би погано вона не поводилася чи пропускала заняття, в багатьох країнах до цього ставляться інакше, бо учень не має права заважати вчитися іншим дітям.
Школа в Європі відрізняється більшим рівнем відповідальності учнів, батьків і вчителів. Фото: Depositphotos
Чи готові українці до таких жорстких правил в освіті?
На мою думку, поки що ні. Вимоги до учасників освітнього процесу в ЄС високі, і ми до таких не звикли. Запровадження таких вимог в Україні з будь-якого боку викличе нерозуміння, спротив та вимагатиме часу на звикання.
Але хочу підкреслити інший дуже важливий момент, який я помітив ще у квітні 2022 року, коли почали надходити перші відгуки про освіту від українських батьків, що перебувають з дітьми за кордоном. Вони всі зазначали, що вчителі в Європі дуже поважають дітей, сприймають їх як особистості і ввічливо спілкуються з ними. Освіта фокусується на тому, щоб дитина опановувала те, що їй реально може знадобитися в житті, отримувала практичні навички. Тобто школа виховує вміння чути іншу людину, мистецтво спілкування, здатність розв'язувати життєві проблеми. Наприклад, на математиці дитина вчиться рахувати вартість кредиту або розв'язує задачу, що вигідніше купувати — пляшку молока 900 грамів за 15 умовних одиниць, чи літр за 16.
Рік тому, коли я почав читати ці повідомлення від батьків, які виїхали з дітьми за кордон, у мене виникло дивне відчуття, що я десь вже це бачив, і потім мене буквально осяйнуло: це ж точний опис того, чого ми плануємо досягти в результаті впровадження в освіту концепції Нової української школи. Бо саме такі принципи ми хочемо запровадити в українській освіті: щоб наші діти навчалися в умовах безпеки, поваги і розвитку особистих здібностей і набували практичних знань, потрібних у реальному житті. Українські батьки, які разом з дітьми опинилися за кордоном, немов потрапили у своєрідну машину часу й отримали можливість побачити те, до чого ми прагнемо, реформуючи українську освіту.
Це дуже важливий досвід, бо коли ці батьки повернуться з дітьми (сподіваюсь, таких буде дуже багато), вони почнуть інакше ставитися до своїх прав і будуть спиратися на інше розуміння того, якою має бути якісна, людяна освіта.
Тобто ці батьки та їхні діти після повернення в Україну мають стати певною рушійною силою для змін в українській освіті?
Це вже відбувається. Але тут дуже важливо долати стереотипи й позбуватися патерналістської ментальності, в якій закарбувалося, що «все за мене мають вирішувати інші». Такий підхід треба змінювати, хоча це непросто.
Яких змін потребує інклюзивна освіта в Україні і як тут може допомогти європейський досвід?
Дітям з особливими освітніми потребами і так непросто, а в часи війни, коли все зрушило з місця і швидко змінюється, усталені схеми роботи з такими дітьми в Україні зруйнувалися. Найбільшою проблемою є те, що дуже багато дітей з особливими освітніми потребами практично не сприймають дистанційку. Для них важливий живий контакт, очі в очі, наявність людини поруч, відчуття безпеки, захищеності. А дистанційно це дуже складно забезпечити.
Тобто, з інклюзивною освітою для наших дітей зараз все дуже складно. Через це багато батьків дітей з особливими освітніми потребами виїхали за кордон. Вони бачать, як там організована інклюзивна освіта, і можуть порівнювати. І я також чекаю, що вони повернуться в Україну і почнуть чітко заявляти про свої права. Бо попри дуже правильні й суттєві зрушення у цьому напрямку, попереду в нас ще довгий шлях до дійсно інклюзивного освітнього середовища і інклюзивного суспільства.
Яка роль шкільного психолога і якою має бути психологічна підтримка під час навчання
Організацію психологічної підтримки учасників освітнього процесу нам теж варто вдосконалювати?
Психологічна підтримка — дуже важливий і значущий напрям, але він в Україні зараз відчутно просідає, попри велику кількість правильних і корисних розробок. До речі, на сайті освітнього омбудсмена ми даємо багато рекомендацій для вчителів, батьків та психологів, які готували спільно з партнерами. На мою думку, педагоги мають володіти психологічними знаннями та вміннями на тому рівні, щоб мати підхід до дітей, і надати певну допомогу, коли дитина стресує, і водночас ці знання допоможуть педагогу впоратися зі своїми проблемами.
Навесні 2023 року були внесені зміни до Закону України «Про повну загальну середню освіту». Ці зміни передбачають, що вчитель не менше 10% від загальної кількості годин підвищення кваліфікації, тобто 15 годин зі 150 годин на 5 років, має приділяти вдосконаленню знань, умінь і практичних навичок у питанні надання психологічної підтримки учасникам освітнього процесу.
Проте головною проблемою організації психологічної служби у школі є те, що психологів банально не вистачає. До цього часу в Україні є чинним наказ МОН № 1205 від 06.12.2010 «Про затвердження Типових штатних нормативів закладів загальної середньої освіти», де вказано, що один психолог має бути в сільській школі від 300 дітей, а у міській — від 700. Тобто якщо учнів у школі хоч 700, хоч 1700, психолог все одно передбачений лише один.
Ми давно вимагаємо внесення змін в цей наказ, щоб привести кількість психологів у відповідність до кількості дітей або хоча б класів у школі. Але тут усе впирається у відсутність грошей у бюджеті для фінансування цих потреб.
Українські школи потребують більше психологів. Фото: Depositphotos
Чи може стати нам у пригоді закордонний досвід організації психологічної підтримки школярів?
Гарним прикладом тут може бути досвід Ізраїлю, де я нещодавно побував з делегацією колег. Там ми дивилися якраз на систему безпеки шкіл, яка є багатокомпонентною, і суттєвою її складовою є психологічна підтримка. Власне, вона є чинною основою всього.
Цей підхід до роботи з дітьми, вчителями, батьками побудований з трьох ланок — підготовки людей до надзвичайної ситуації, підтримки, зокрема, психологічної під час критичної ситуації, й потім виведення зі стану постстресового розладу, адже дуже багато людей переживають посттравматичний стресовий розлад, навіть не усвідомлюючи цього.
Зараз небезпеку відчувають всі люди, які перебувають в Україні. І якщо вона впливає на дорослих — доволі стійких емоційно людей, то я боюся навіть уявити, як війна позначається на дітях, які тільки формуються і є дуже вразливими. Над усіма цими речами психологам доведеться працювати. А для цього нам просто потрібно більше психологів, якісно підготовлених.
Тобто сьогоднішня популярність психологічної освіти серед молоді — правильна тенденція?
Абітурієнти, які вступають на психологію, обирають правильний напрямок. Але питання у тому, чи прийдуть ці люди після отримання освіти працювати в школи?
Що на початку нового навчального року в умовах великої війни ви б порадили сучасним українським школярам, студентам та їх батькам?
Почну навіть не з поради, а з констатації факту. На відміну від грошей, які можна витратити, загубити або подарувати, освіта є тим багажем, який залишається з нами назавжди. Це наша особиста цінність, яку ніхто не може відібрати. Тобто треба розуміти, що освіта здобувається для себе, а не для когось. Освіта є особистим здобутком кожної людини. Це найважливіше, що варто пам'ятати, здобуваючи освіту або допомагаючи у цьому іншим людям.
До речі, здобуття освіти – суто український термін, бо в багатьох інших мовах аналогічного немає. Там кажуть «отримати освіту», немов людина пасивно очікує, що вона щось отримає. А наші українські діти, наші студенти — здобувачі освіти. Моя ключова порада — пам'ятайте про це.
