Хоральна синагога в Києві, Будинок учителя, Бессарабський ринок, Політехнічний інститут, Трьохсвятительська церква — це лише декілька відомих будівель, яких би не існувало, якби не підтримка меценатів. Дайте цій думці осісти в розумі: великого відсотка з того, за що ми сьогодні любимо свої міста, просто не було, якби не меценати. І ці люди не тільки переймаються красою та естетикою того, що їх оточує. Вони ще й бережуть і покращують надбання попередніх поколінь. Таку навичку нам варто в них перейняти — прагнення не тільки залишати слід по собі, але і зберегти сліди наших попередників.
Фото: Steve Johnson / Unsplash
Культура меценатства в Україні розквітла на початку ХХ століття. Тодішні підприємці сприяли відновленню історичних будівель, пам’яток і церков, будувалися школи та лікарні. Меценати створювали благодійні фонди, активно підтримували митців, запрошуючи їх жити і працювати до своїх маєтків. Приміром, як місце зустрічі найяскравіших умів і найталановитіших артистів свого часу відома Качанівка, садиба родини Тарновських.
А художник Микола Пимоненко зміг навчатися в художній школі тільки завдяки підтримці Івана Терещенка, який був одним із головних меценатів навчального закладу та дозволив Миколі вступити безоплатно. Уявіть собі: можливо, ми ніколи не побачили б «Великодню утреню» або «Жертву фанатизму», якби свого часу Терещенко не розгледів у молодому художнику іскру геніальності, яку треба було лише роздмухати.
Важливим складником діяльності меценатів є соціальний аспект – помилково було б вважати, що вони опікуються лише художниками. Окрім митців, меценати завжди підтримували дітей, людей похилого віку, пацієнтів різних медичних інституцій і людей з інвалідністю. Це міцно закріплено в українській благодійній традиції: наприклад, галицький меценат митрополит Андрій Шептицький сприяв тому, щоб було відкрито шпиталі для незаможних людей, паралельно із цим займаючись створенням кооперативів і опікуючись сиротинцями.
Шептицький – та постать, яка активно розвивала культуру меценатства в Україні: він закликав паству підтримувати безробітних, що залишилися без засобів до існування через економічну кризу, а також вважав, що благочинні дії треба організовувати, щоб зміни були системними, а не ситуативними. Його вчинки вчать нас, що меценат не тільки робить добро самотужки, він не герой-одинак – він ще й надихає на зміни інших, подає їм приклад і робить усе, аби ці зміни пішли на користь. Тож у цій грі завжди мають бути два учасники. Не тільки меценат дає суспільству імпульс для змін, а й люди зі свого боку створюють сприятливі умови для цих змін.
Фото: Steve Johnson / Unsplash
Адже іноді меценати – ще і сміливі новатори. А бути сміливим без підтримки страшно. Сміливим новатором був Іван Мазепа, який мав особливий інтерес до мистецтва. Він відновлював власним коштом Софійський і Успенський собори в Києві та ще з десяток інших церков. Цікаво, що за його підтримки змінилася навіть архітектурна парадигма: будівництво перейшло від дерева до каменя, було зведено велику кількість кам’яних храмів.
Зараз же реставрацією Софії Київської займається вже нове покоління меценатів. Наші попередники відновлювали те, що було пошкоджено, а ми хочемо запобігти руйнуванню в майбутньому. Тому зараз у соборі за кошти меценатів встановлено швейцарську систему BioDry, що осушує фундаменти та стіни від надмірної вологи. Це захистить фрески та мозаїки і збереже їх для наших нащадків.
Розквітом меценатства вважають минуле століття. Мені дуже хочеться, щоб трохи згодом цей статус дістався нашій епосі. Щоб ми продовжили працю Терещенків, Ханенків, Галаганів, Бродського та інших. Чи то закінчуючи їхній проєкт із реновації Софії Київської, чи то впроваджуючи зовсім нові формати.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Помилка в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть: Ctrl + Enter
