Неминучість перемоги України не викликає сумнівів практично ні в кого. А особливо – у Путіна, який, розуміючи свою поразку, прагне встигнути завдати нашій країні найбільшої шкоди, й зробити ціну цієї перемоги для України якнайвищою. Ворог прагне відібрати в українців не лише життя, домівки, економіку, інфраструктуру, а й сподівання на вільне, спокійне, заможне життя, тобто – саме майбутнє. Тому мати чітке, виважене й обґрунтоване бачення майбутнього країни, заради якого сьогодні складаються ці колосальні жертви, — одна з підойм майбутньої перемоги. І розроблення стратегій повоєнного відновлення та розвитку – вкрай важливе завдання вже сьогодні.
Повоєнне відновлення європейської країни після настільки жорстоких руйнувань — беспрецедентний виклик, який постане не лише перед українською владою, а й перед міжнародною спільнотою, яка надає нашій державі підтримку у війні з агресором сьогодні та декларує готовність підставити плече у відбудові завтра. Масштаби, та й власне процес відновлення, наразі спрогнозувати практично неможливо. До завершення руйнівної війни неможливо встановити «вихідні точки», з яких має відновлюватися втрачене. Проте ідеологія цього процесу має вибудовуватися вже зараз.
Найважливіше в цій ідеології, що потребує усвідомлення, — те, що відновлення будь-яких матеріальних об’єктів не має розглядатися як кінцеве завдання. Насправді ключовим є — у максимально стислі терміни, спираючись на здобуту на шляху до перемоги консолідованість української нації, потужну підтримку міжнародної спільноти відновити спроможність національної економіки забезпечувати гідне якісне життя людей на основі ефективної реалізації національного людського, природно-ресурсного, економічного потенціалу. І те, як це зробити оптимальним чином, вже визначатиме – що варто відбудовувати до довоєнного стану, що — створювати наново, а з чим, можливо, розпрощатися.
Світ висловлює готовність надати фінансову підтримку у відновленні України, запустивши у повоєнний період умовний «план Маршалла». За наявною інформацією, вже розробляються грантові та інвестиційні проєкти, які матимуть конкретний економічний та технологічний виміри. Проте консолідувати та залучити фінансові ресурси, розробити та реалізувати конкретні проєкти – ще не означатиме відновлення національної економіки як цілісного спроможного організму. Потрібні одночасні комплементарні зміни економічного середовища, які забезпечуватимуть здатність національної економіки ефективно засвоїти фінансовий ефект від проєктів, що реалізуються за кошти фінансової допомоги, забезпечити системні зрушення економіки та суспільства, які дозволять побудувати нову вільну заможну державу. Якщо проєктні підходи «плану Маршалла» можуть розробити (і напевне розроблять) зарубіжні партнери, стратегія внутрішніх змін – «домашнє завдання» самих українців. Наявність національної Стратегії відновлення – не лише орієнтир потенційним донорам для формування напрямів міжнародної допомоги. Але й сигнал для партнерів щодо того, що надана допомога завдає бажаних структурних впливів, її ефект здобуде мультиплікативне підсилення, «запустивши» національну економіку, а сама країна є економічно суб’єктною та прогнозованою, що суттєво для приваблення серйозних інвесторів.
Триваюче протистояння російській агресії ставить економіку України на воєнні рейки. Формується досить специфічний конгломерат централізовано регульованого «кістяка» стійкості економіки та глибоко лібералізованого сегменту життєзабезпечення населення. Ціна такого поєднання – накопичення значних макроекономічних дисбалансів у бюджетній та грошово-кредитній сферах, які досі успішно компенсуються завдяки обмежувальним діям Нацбанку та міжнародній фінансовій допомозі. Проте при переході економіки в режим відновлення, аби реалізація міжнародних проєктів відбувалася інтегрованою в національну економіку, ці дисбаланси мають бути подолані. Сама економіка з режиму виживання має перейти в режим формування фінансово-економічних та інституційних передумов для концентрації й спрямування ресурсів на цілі відновлення.
Найпершою вимогою має стати максимально можлива динамічність відновлення інфраструктури, економічного потенціалу, якості життя громадян. Це необхідно для того, щоб мінімізувати втрати людського потенціалу, економічних потоків та відновити генерацію національного доходу. Починати треба з «реанімації» — стабілізації гуманітарної ситуації в регіонах, які потерпіли від бойових дій, гарантування в них безпеки проживання та відбудови базової інфраструктури. За цим має слідувати організація поетапного повернення громадян (включаючи тих, хто виїхав за кордон) до місць постійного проживання, синхронізована з подальшим відновленням інфраструктури, відбудовою основних економічних об’єктів та відповідних можливостей для зайнятості. Надалі відновлення має логічно перетікати в започаткування модернізації економіки – створення системи сучасних виробничих та інфраструктурних об’єктів, формування секторів – «локомотивів» довгострокового розвитку країни, інтегрованих в європейську та глобальну економіку. Це закладатиме основу перетворень країни у підготовці до набуття членства в ЄС – що вже потребуватиме окремої наступної стратегії.
Дієвість стратегії відновлення як простору консолідації суспільства заради майбутнього забезпечуватиме якнайширша залученість усього кола можливих стейкхолдерів (різних прошарків населення, підприємців, малого, середнього й великого бізнесу) до реалізації завдань відновлення, а також отримання позитивного ефекту від цього відновлення. Поза сумнівом, динамізація процесів відновлення вимагатиме залучення ззовні країни не лише фінансових ресурсів, а й працівників, техніки, обладнання, залучення досвідчених іноземних управлінців тощо. Разом з тим, надання пріоритетності задіянню українських ресурсів дозволить отримати мультиплікативний позитивний ефект відновлення для зростання економіки та доходів.
Обґрунтування виробничої спеціалізації – тобто, визначення, до яких з секторів економіки мають спрямовуватися ресурси, а щодо яких доцільніше орієнтуватися на імпорт, — один з найбільших викликів процесу відновлення. В умовах поствоєнних деформацій покладатися на ринкові структуроутворюючі механізми конкуренції не завжди доречно. Критерієм у поствоєнному структуротворенні має бути створення умов для оптимальної реалізації національного ресурсного потенціалу задля цілей та завдань відновлення. Має бути відновлена цілісність базової промислової системи життєзабезпечення країни, порушена розривами логістики та фізичним руйнуванням виробничих потужностей. Це потребуватиме, зокрема, переходу від виправданого у воєнний період покладання на покриття внутрішніх дефіцитів імпортом — до обґрунтованого зниження імпортозалежності. Що, до речі, суттєво для досягнення стійкості економіки. Як одна з підойм відновлення, рушій інклюзивного економічного та соціального розвитку та структурної модернізації економіки може спрацювати реалізація аграрного потенціалу на нових індустріальних засадах.
Зважаючи на значну територіальну нерівномірність поширення руйнівних наслідків війни, важливою є регіональна та територіальна збалансованість відновлення. Природно, пріоритетність має надаватися найбільш постраждалим регіонам та громадам. Проте це не означає, що поза увагою мають залишитися відносно благополучні регіони — вони мають свої набуті унаслідок війни проблеми – працевлаштування та облаштування переселенців, які тривалий час не зможуть повернутися (або взагалі відмовляться повертатися) до вщент зруйнованих населених пунктів, налаштування стабільної роботи переміщених підприємств тощо. Очевидною стає необхідність регіональної диференціації політики відновлення з визначенням різних за комплексами проблем типів громад. Відповідно, вагома роль у реалізації Стратегії відновлення покладатиметься на територіальні громади – це потребуватиме налагодження основ стійкості економік та управлінської спроможності громад в умовах специфічних наслідків війни, поширення міжмуніципальної та міжрегіональної співпраці.
Реалізація як «Плану Маршалла», так і Стратегії відновлення матиме сенс лише за умов забезпечення повноцінної безпеки фізичних осіб, бізнесу, громад в коротко-, середньо- та довгостроковому періодах. Безперечно, це накладатиме відбиток на усі складові відновлення – від житлового будівництва до відновлення транспортної інфраструктури, які мають, поряд з іншим, передбачати дотримання умов стійкості, що стане обов’язковою умовою конкурентоспроможності. У масштабах країни виклики безпеки вимагатимуть забезпечення функціонування потужного оборонно-промислового комплексу та формування стратегічних резервів. Тому ще одним з потужних викликів відновленню має стати необхідність поєднання вимог безпеки зі збереженням та посиленням засад ліберальної економіки (дерегуляція) та громадянського управління (децентралізація) – які, у свою чергу також є засадами стійкості країни.
Як відомо, перемагає у війні той, хто має бачення майбутнього мирного життя. Стратегічний підхід до повоєнного відновлення надаватиме бачення не лише цього майбутнього, а й шляху до нього, а інституційні зміни, що відбуватимуться у процесі реалізації Стратегії відновлення, мають бути синхронізовані зі змінами, передбаченими планом набуття членства в ЄС. Тоді відновлення вже стане першим кроком у досягненні прогресу України як країни – кандидата до європейської спільноти.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
