Facebook Pixel
Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×

Ласкаво просимо до Ґалааду!

Дмітрій Шіпілов
Ексжурналіст, емігрант

Що не так із законопроєктом про заборону так званої пропаганди «гомосексуалізму» та «трансгендеризму» та його авторами.


Зі своєї середньовічної печери в Чернівцях знову виліз на публіку вже широко відомий у вузьких колах персонаж на ім'я Микола Гунько з розкриттям деталей свого головного дітища — законопроєкту про заборону в Україні так званої пропаганди гомосексуальності та трансгендерності (називатимемо речі своїми іменами, а не лженауковими фіксаціями авторів документа).

Плід хворої фантазії провінційного правозахисника просувають його земляки — два депутати від «Слуги народу» Георгій Мазурашу та Олена Лис. І це їхній зоряний час на ниві законотворчості.

Приєднуйтесь до нас в соцмережах!
Фото: @kyivpride в Instagram

Фото: @kyivpride в Instagram

Райдужний прапор над Радою 22 червня 2020 року.

Отже, Україна, 2020 рік, мрії про євроінтеграцію, війна, корупція, переддефолтний стан, некомпетентність усіх гілок влади, залежність від іноземного кредитування. І — вуаля! — на арені цирку головним номером стає горезвісний законопроєкт №3916.

Займатися його правовою оцінкою та відповідністю положенням Загальної декларації прав людини та Конституції України (порядок дотримано правильно — в Україні поки що примат міжнародного права) немає особливого сенсу — він не витлумачений тільки ледачим. Але я із задоволенням зверну увагу на деякі розбіжності, які, сама того не помічаючи, допускає українська політична тусовка.

Підписуйтесь на нас в Google News!

Проблема в тому, що європейські можливості здаються для неї таким собі шведським столом, взяти з якого можна лише те, що хочеться: скажімо, безвіз, дешеві кредити, санкційну підтримку, спільний торговий простір. Але можна й не помітити, що на цьому столі так само апетитно виглядають антикорупційні закони, продумане оподаткування, невтручання держави в бізнес і, уявіть собі, права людини.

Мотивація до такого підходу проста: Україна має свою багатовікову історію, свої перевірені часом традиції. Українців майже сорок мільйонів душ. Зрештою, це найбільша за площею європейська країна, що, напевно, має щось значити.

Тобто, користуючись цим правом, вони і будуть вибирати для країни тільки те, що подобається. А з тим, що не подобається, доведеться рахуватися вже європейцям — головне, щоб останні не відмовляли у своєчасних фінансових вливаннях.

А те, що сучасна Європа прийшла до своїх цінностей не за одне століття, як і те, що вони поставляються as is, українських мислителів не бентежить. Навіть коли ці цінності оформлялися остаточно ще якихось двадцять років тому, Україна надавала перевагу не брати участь в обговоренні, а торгувала своїм майбутнім перед східним сусідом у спробах продати його за дешевий газ, дзеркальця та намиста.

Бувалі європейці дивляться на Україну все більш поблажливо. Мабуть, тому їй вже не знаходиться місця на перших шпальтах — тема гордої країни з'їхала до рубрики «Їхні звичаї», кудись між Зімбабве та Ефіопією.

Тобто потрібно бути послідовними, тому що неможливо сидіти на голці підтримки світової спільноти й одночасно витирати ноги об її цінності. Неможливо однією рукою брати кредити й озброєння, а іншою витягати із шароварів палицю та шукати на горизонті зіваку-мамонта.

І, якщо бути послідовними, то потрібно дотримуватися раніше зроблених заяв. Після внесення законопроєкту №3916 до Верховної Ради наступним же кроком має бути законопроєкт про скасування євроінтеграції, вилучення відповідної статті з Конституції, відмова від будь-якого гуманітарного співробітництва з ЄС та США, припинення програм міжнародного кредитування та військового забезпечення, вихід із правозахисних конвенцій та з-під юрисдикції ЄСПЛ.

Тільки в такому разі екзерсиси з відстоюванням своєї винятковості будуть чесними. Депутати навіть зобов'язані замовити персональні санкції проти себе та своїх родин, бо погано володіти майном та їздити до країн, що так низько впали перед якимись правами гомосексуальної та трансгендерної людини.

І ось після того, як залишки національної економіки знищить дефолт, коли останні іноземні інвестори підуть з країни, коли вже Євросоюз викопає уздовж лінії кордону рів з крокодилами, коли одні українці буквально доїдять інших, то тоді...

Втім, стоп. Для країни, де Голодомор є національним горем, це було б занадто. Проте чомусь водночас законодавче людоїдство тут вважається нормою. Чому так?

Так, Україна не мала своєї античності та свого ренесансу, у цьому сенсі їй дійсно немає до чого апелювати щодо гуманізму. Як і не було (мабуть, на жаль) на сучасній території країни своїх Дахау та Заксенхаузена з усіма принадами концентраційних таборів — нашивками на одязі, антропометрією зі штангенциркулями та газових камер з утилізаційними печами.

У німців — були, і це стало для них трагічним досвідом прийняття різноманітності людської природи та багатогранності особистості. Полякам ці пізнання вже здаються нудними: катастрофа Другої світової пройшла, як з'ясувалося, повз них. І скільки європейських міст вже відкликали побратимські відносини з польськими, скільки кредитних програм вже згорнуто через оголошення зон, вільних від ЛГБТ?

Але Польща — все-таки член Євросоюзу, і механізмів приструнити знахабнілого Дуду знайдеться безліч.

А що Україна? Україна, яка наполягає на позиції жертви (Російської імперії, СРСР, Російської Федерації, ЄС та США — залежно від системи цінностей), і сама не проти дискримінувати того, хто розгубився та вчасно не заявив про свої права.

За сім років дивних взаємин з Євросоюзом Україна як була, так і залишається чорною дірою щодо питань дотримання прав людини, не зрушивши у напрямку цивілізованості ні на дюйм. У який аспект не ткнути — звідусіль вилізе той самий блювотний совок, але загорнутий у вишиванку, із запахом борщу та злучений із релігійним фанатизмом.

І законопроєкт про заборону так званої пропаганди гомосексуальності та трансгендерності — найкраще підтвердження цього.

Коли українці реготали над кретинізмом російських законодавців, які за кілька років до того вже ввели в адміністративний кодекс відповідальність за так звану ЛГБТ-пропаганду, і буквально зовсім недавно воювали з виробником морозива з веселкою на упаковці, в Україні непомітно з'явилися свої — Мазурашу, Лис і Гунько.

Головними захисниками «сімейних цінностей» тут стали фізрук, вчителька молодших класів і капелан Церкви адвентистів сьомого дня. І адміністративної відповідальності їм мало — вони хочуть кримінальну.

Якщо два депутати, які до горезвісного законопроєкту жодного разу серйозно не відзначилися на законотворчому терені, заради хайпу з таким самим успіхом могли б написати аргументований законопроєкт про необхідність відкриття української бази на Сатурні, то постать людини, що підбила їх на цю всесвітню ганьбу, заслуговує на більшу увагу.

Миколу Гунька в Чернівцях чудово знають — він вважає себе правозахисником, завалює органи влади своїми безглуздими петиціями, співає в церковному хорі (ну і нехай деякі називають Церкву адвентистів сьомого дня сектою), працює рієлтором і навіть начебто масажистом.

Сорок років, не одружений, без дітей. Втім, це якраз і не так важливо. Але, до речі, чоловік написав законопроєкт, завданням якого є захист української сім'ї. Тож, напевно, йому непогано було б знати, що це таке, з власного досвіду.

Його строкатий Фейсбук теж говорить сам за себе: контент із «Однокласників» щедро змішується з цитатами зі старої єврейської казки (особливо йому подобається старозавітна книга Левіт), і вже на цьому можна було б поставити крапку.

Численні петиції Миколи в рідному місті спочатку сприймалися всерйоз — він навіть добився перейменування Жовтневого парку на парк Реконструкції (WTF?). Але пізніше зеленій зоні повернули колишню назву. А ось із ребрендингом вулиці Руської на Європейську йому пощастило менше — петиція не набрала потрібної кількості підписів.

Містечкова війна з ЛГБТ теж була: з року в рік він безуспішно намагався заборонити проведення в рідному місті прайду. І саме тоді його осінило. В інтерв'ю інтернет-виданню «Бабель» Микола поділився таким баченням:

Quote«Для того, щоб захистити наші законні права, треба подавати законопроєкти».

... Зараз він активно закликає містян підписати прохання про обладнання зупинок громадського транспорту табличками про заборону тютюнопаління. І хотілося б, щоб це стало вінцем його так званої правозахисної кар'єри.

Тому що раніше місцеві жителі вже виступали з рекомендаціями не розглядати пропозиції Гунька через «божевільність» його ініціатив, а то й зовсім заборонити йому подавати петиції на міському сайті.

Тобто замість того, щоб знайти своєму землякові Гуньку гарного психотерапевта, щоб той допоміг йому вибудувати свої стосунки з навколишнім світом (і, можливо, навіть в особистому житті), депутати Мазурашу та Лис заносять його вологі фантазії в головний законодавчий орган країни, минаючи секретарський шредер.

Їх не бентежить ні аргументація, що більше нагадує зібрання стереотипів, ні вигадана в релігійній гарячці статистика, ні протиріччя основному закону держави і всім міжнародним правозахисним доктринам одночасно.

Хоч як не дивно, проте їм, як і раніше, подають руку, запрошують на ефіри. Хоча, як на мене, вони знають, наскільки швидко закінчилася б їхня публічна кар'єра в будь-якій іншій цивілізованій країні.

Напевно, вони навіть вважають, що це було того варте: держава впевнено рухається до дефолту, і громадянському суспільству нарешті є що по-справжньому обговорити. Депутатські прізвища тепер прекрасно індексуються Гуглом, а Нігерія, Лівія та Сомалі радісно вітають у клубі розумово відсталих канібалів Україну, що збирається перетворитися на Ґалаад*.

Заїжджений до вульгарності слоган «Україна — це Європа!» — це ж зовсім не про географію. Тож виходить, що майже сім років тому можна було і не йти на майдан: зламати одну в'язницю, щоб одразу ж почати будувати іншу — таке собі досягнення.

У Європі всі ці нюанси не просто беруть на олівець, але роблять висновки про те, з ким мають справу (хоча вже давно могли б прив'язати будь-яку підтримку не до економіки, а до прав людини).

Зрештою, Євросоюз без України прекрасно обійдеться. Сучасний старий світ (нехай і є заручником своїх цінностей та заохочує будь-яке прагнення до свободи) не може постійно терпіти збожеволіле кукурудзяне поле, яке через непорозуміння прикидається європейською країною і тільки на підставі цього вимагає собі преференцій.

Там швидко знайдуть інше застосування цим інвестиціям — витратять їх, скажімо, на антарктичних пінгвінів. Віддача приблизно така сама, але пінгвіни хоч веселять і радують. А ось українські Мазурашу, Лиси та Гуньки — ні.


* Гілеад - в антиутопічному романі письменниці Маргарет Етвуд «Розповідь служниці» (пізніше в екранізаціях — Ґалаад) вигадана тоталітарна держава, що являє собою теократію, де до влади прийшли релігійні радикали.

Подякувати 🎉
The Page Logo
У вас є цікава колонка для The Page?
Пишіть нам: [email protected]

Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора

Коментарі

Всі новини