Фото: google.com
Вже ніхто не заперечує, що війна, розв'язана Росією проти України, є екзистенційною. У тому сенсі, що або Україна має перестати бути Україною, або Росія — Росією.
Але з чого почалося і чи була можливість уникнути?
Інформую: ідея відродження «слов'янської єдності» (не ублюдочного «русского мира») виникла в інтелектуальному середовищі саме України у 2003 році. Тоді, до речі, електоральний рейтинг Путіна в Україні становив понад 30% (!), оскільки він наївно сприймався як символ боротьби з олігархатом.
В рамках цієї «слов'янської єдності» передбачався рівноправний союз України, Росії та Білорусі при обов'язковому збереженні їхньої державності. Причому Україна ставала не лише зачинателем, а й духовним центром такого союзу, привносячи в нього історичну спадщину, цивілізаційне коріння, сакральні святині.
В рамках реалізації Україна повертала собі позицію «всесоюзного складального цеху», як було за часів СРСР, що зумовлювалося культурно-освітнім рівнем українців, а також пострадянським промисловим потенціалом. Росія ставала економічним локомотивом тотальної модернізації та оновлення, а також у кооперації з Україною забезпечувала військово-оборонні функції. Білорусі відводилася роль високоіндустріальної житниці та майданчика для розробки та впровадження передових технологій, зокрема інформаційних та фінансових. Усе це на добровільних, взаємовигідних засадах співпраці.
Такий союз незалежних рівноправних держав міг би розвиватися планомірно та стрімко. До нього природним шляхом завдяки економічній привабливості та зростанню рівня життя підтягувалися б пострадянські держави. А в перспективі «слов'янський союз» претендував би на позицію європейського лідера, будучи прикладом для «старої Європи», нівелюючи її забюрократизованість та заможну млявість.
У рамках союзу центр стратегування, дипломатії та культури (включно з православною патріархією!) переміщався до Києва. Москва перетворювалася на центр економічного та оборонного планування та реалізації. Мінськ ставав своєрідною банківською Швейцарією та інвестиційним хабом на вході до Європи.
Ідея була, зрозуміло, фантастичною, але перспективною. Але того ж таки 2003 року на рівні обговорень вона розбилася об твердолобу позицію Кремля, який ультимативно наполягав, що все має бути однозначно під Росією. Бо у неї енергоносії та ядерна зброя. Тому саме Кремль визначатиме, що, куди і чому, включаючи рішення про відкриття навіть вино-горілчаного ларька десь у Задрищенську. А всі сакральності та духовності Кремль обіцяв купити у нас задешево, а що купити не вдасться – просто віджати.
Заперечення щодо того, що васальна залежність, яка нав'язується, не приживеться, бо в Україні народ суб'єктний і проти його волі нічого не пройде, всерйоз не сприймалися: мовляв, на бидло уваги не звертають.
З цього моменту намітилася стратегія Росії: Україна має бути підкорена. Будь-яким способом. Або знищена. А оскільки вона слабка і неспроможна як держава, достатньо буде одного слабкого поштовху.
Багато в чому це була проекція «біловезьких угод», коли оточення Єльцина переконало його піти на розвал СРСР, щоб позбутися Горбачова, адже на їхнє переконання Україна та Білорусь все одно дуже швидко скотяться в російську лунку, тому так: енергоносії та ядрена зброя. І Крим можна тимчасово віддати, бо незабаром він повернеться до Росії разом з Україною. І Путін, звичайно, про це знав.
Звідси і те, що відбувається, включаючи нинішню російську агресію. Не інтриги англосаксів, не змови західних спецслужб, а виключно тупий і жадібний гегемонізм російської верхівки на чолі з особисто Путіним і перетворили Україну та Росію з дружніх сусідів на непримиренних ворогів.
До речі, у своїх спробах впливу на Україну Росія намагалася робити абсолютно все, що й США: ті самі державні позики під політичні умови, та сама підтримка близьких ЗМІ, громадських рухів, партій та топ-політиків. Але це виявилося зовсім неефективним, насамперед, через кремлівське хамське шапкозакидательство, завіральні приписки та кричущу корупції.
Путіна неодноразово попереджали з України, що його підтримка Януковича 2004 року, якого український народ не хоче, неминуче призведе до катастрофічного погіршення відносин між країнами. Він все одно підтримав, насамперед тому, що донецькі тривіально підкупили оточення Путіна, включаючи тодішнього главу його адміністрації Медведєва, щотижня возячи до Москви валізи з доларами (сам Янукович хвалився!). В результаті Путін двічі фарсово привітав Януковича з президентством, яке так і не відбулося, заодно обрушивши залишки свого авторитету в українському суспільстві.
Зрозуміло, замість визнання власної грубої помилки Путін списав Помаранчевий Майдан на підступи ЦРУ. Хоча очевидно, що західні спецслужби, обкладені купою законів та інструкцій, включаючи громадський контроль, здатні підтримувати те, що саме почалося, але ніяк не ініціювати масові протести. Штучно запустити Майдан взагалі нікому не вдалося, хоча спроб було безліч: народна стихія політтехнологіям непідвладна.
Революцію Гідності 2014 року Кремль та особисто Путін (та й Лукашенко теж) сприйняли як загрозу своєму існуванню, вони до колік боялися, що реальне народовладдя може перекинутися на Росію та Білорусь. 2008 року силовики Росії отримали наказ Путіна працювати в Україні як на території ворожої держави. Це означало вербування агентів, підготовку диверсійних груп, розробку планів повномасштабного вторгнення. У 2008 році, зауважте! Коли шаленою кремлівською пропагандою ще не були вигадані горезвісні українські «нацисти». І якщо про «дати Майдану в морду» 2004 року в Росії тільки говорили, то 2014 року намагался це зробити.
Тому – анексія Криму, а потім запуск російськими «добровольцями» так званих ДНР-ЛНР. А потім і обмежене вторгнення російських регулярних військ під Іловайськом та Дебальцевим. Не тому, що Україна здатна була напасти на РФ, цього в нас ніхто всерйоз і в думках не мав, а через хворі путінські плани знищення незалежної України заради побудови своєї недоімперії та навіяної кремлівським православ'ям людоїдської місії «збирача земель руських».
Війна на Донбасі не призвела до повалення України. Саме тоді Кремль мав останню можливість відкотити назад, визнати реалії, перш за все, право українців самим визначати своє майбутнє та контури вписування у світову спільноту. Зрозуміло, що ні дружби, ні тим більше єдності вже й бути не могло, але залишалася можливість мирного існування.
Але і цей маленький, але шанс був бункерним фюрером та його васалами безповоротно втрачено. Під завивання про «бандерівську загрозу» у 2022 році Росія пішла на повномасштабне нічим не мотивоване, крім ненависті до всього українського, вторгнення в Україну. З упевненістю, що наша капітуляція відбудеться за лічені дні (вони навіть авіапольоти в південних регіонах РФ обмежили лише на тиждень).
Який «захист російськомовних»?! Ці українці тисячами загинули та гинуть під російськими снарядами та бомбами у Харкові, Маріуполі, Бучі, Ірпені та інших містах України. Якщо мешканці міста не виходять до «визволителів» із квітами, агресор намагається їх знищити фізично. Варварськи, незважаючи на гуманізм і прихильність до мови Пушкіна. Геноцид у чистому вигляді!
Але агресора чекав несподіваний, але закономірний крах бліцкригових амбіцій. Інакше і бути не може у разі агресії проти народу, що згуртувався в праведному гніві.
Росія воює в Україні проти США та НАТО? Це не більше ніж жалюгідне виправдання своєї неповноцінності. Якби Голіаф вижив, він би теж розповідав, що у Давида праща не тієї системи, явно з єгипетського лендлізу.
Так, допомога Заходу – озброєнням, фінансами, дипломатією – для нас критично важлива, не обговорюється. Але пригадайте, що перед початком повномасштабного вторгнення нам поставили лише кілька сотень «Джавелінів», причому без новітнього матзабезпечення, що передбачає вертикальний маневр ракети для поразки танків зверху. А також кілька десятків контрбатарейних радарів, які дозволяли засікати точки, звідки по нас стріляють, але не наводити вогонь у відповідь. Ах так, ще кілька сотень «Хаммерів», добряче поюзаних в Афганістані.
Справжня військова допомога надходить лише зараз, коли Україна продемонструвала не лише готовність, а й уміння успішно оборонятися та громити агресора. Адже головне — не що поставляється, а як застосовується!
Винятково зі своєї волі відмовившись від мирного шляху, розв'язавши невиправдану агресію, Кремль на чолі з Путіним перекреслив майбутнє Росії. Фактично поставили її на межу існування. Тепер — або ми, або вони. І складається, що ми. Причому наша перемога викличе тектонічні зрушення у всьому пострадянському та й світовому просторі.
Під нашою перемогою розумію повне звільнення всіх окупованих територій, зокрема Донбасу, а також міжнародно затверджений алгоритм повернення Криму.
Ця перемога викличе природну, без зовнішнього вторгнення, зміну влади в Білорусі, а також зникнення анклаву Придністров'я. Це, як мінімум. Згодом проглядається оборонний та економічний союз Литви, Естонії, Латвії, оновлених Білорусі та Молдови, Польщі, Румунії та Туреччини, створений за ініціативою України за підтримки Великої Британії та США.
І це буде остаточним цвяхом у кришку труни російської недоімперії. А що з нею трапиться — розпадеться на сто шматків чи лише на десяток — не має значення. Важливо, що світові доведеться піти на глобальне ядерне роззброєння, щоб позбавити світ шантажу маніяків, які стоять однією ногою в могилі.
Путін якось міркував, що «у ведмедика хочуть вирвати зуби», тобто позбавити РФ ядерного кийка. То він сам усе для цього зробив!
Все буде Україна! І вже незабаром. За історичними мірками.
Текст опубліковано за згодою автора
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора