Днями в Україні запустили Єдиний інформаційний портал для туристів, на якому є інформація про правила перетину кордону, перелік країн «зеленої» та «червоної» зони, рекомендації щодо поведінки в аеропортах, готелях і містах.
Але з огляду на те, що на українців чекають у дуже коротенькому списку країн, а карантин, схоже, знову посилюється, цей портал може так і не стати популярним.
І ось тут, здавалося б, повинен почати розквітати внутрішній туризм, але, як завжди, є нюанси.
Карантинні заходи максимально сильно вдарили по туристичній галузі – і у світі, і в Україні. Але Євросоюз, наприклад, має намір виділити 375 млрд євро на відновлення туристичної галузі та перезапуск відповідних бізнесів.
В Україні ж поки допомагають тільки на законодавчому рівні, а не грошима: 2 червня було ухвалено закон №3377, який покликаний підтримати туризм й інші креативні сфери, що постраждали через обмежувальні заходи, пов'язані з поширенням COVID-19.
Зокрема, передбачається звільнити туроператорів від сплати туристичного збору, ПДВ та інших податків, ввести пільги на оплату оренди землі – загалом це явно не вливання додаткових грошей у галузь.
До коронакризи українці поступово ставали мандрівною нацією – тільки 2019 року повітряний пасажиропотік зріс на понад 30%, а українські прикордонники протягом минулого року здійснили оформлення та перевірку документів рекордної кількості громадян – більш як 102 млн осіб.
І це не є дивним, адже індекс українського паспорта зростає з року в рік, і сьогодні він знаходиться на 43-му місці.
Така свобода пересування і часто дешевший, простіший в організації та, не будемо приховувати, цікавіший відпочинок схиляв людей до вибору закордону.
У жарті про те, що відпочинок у Затоці коштує дорожче, ніж у Туреччині, є тільки частка жарту. Хоча, здавалося б, усе мало бути з точністю до навпаки.
Наприклад, дуже багато місць розміщення, особливо біля моря або в горах, у нас побудовано з максимальним порушенням норм – за відступами, інженерним забезпеченням, пожежкою, інфраструктурою загалом.
Роблять дійсно абияк і намагаються продати за нечуваними цінами.
А тепер поясню, чому так.
По-перше, у нас дуже яскраво виражена сезонність – одні працюють влітку, інші взимку. На це впливає як погода, так і вкорінені звички українців, які пов'язані з тим, що влітку потрібно їхати на море, взимку — в гори, навесні й восени — в тур містами.
По-друге, побори. Якщо у вас є маленький готельчик, з вас точно питимуть кров і намагатимуться обкласти оброком.
По-третє, жадібність. Коли я розраховую фінансові моделі навкологотельного бізнесу, як не крути, окупність становить від 7 до 15 років.
Це класичний довгий бізнес, і 7 років – це ще дуже хороший показник, адже він переважно коливається на рівні 9-10 років. Наші ж несистемні гравці хочуть окупити все за 3-4 роки.
Відповідно всі ці перераховані причини закладаються у собівартість і зрештою впливають на підсумкову вартість для споживача.
Коли європейці приїжджають в Україну, у них шок від наших цін. Вони кажуть: як так, ми в Європі не можемо собі такого дозволити, хоча у нас доходи зовсім інші.
Іноземці досить заощадливо підходять до витрати грошей – невипадково у них багато хостелів і дешеві квитки на транспорт.
Для них витрачати на відпочинок 100 євро на день – це вже забагато, а у нас номер коштує 300 євро, і готель забитий.
Українці звикли витрачати на відпочинок багато, часто останні гроші, а часом навіть кредитні – гуляють, як востаннє. Тому яким би не був цінник, все одно знайдеться споживач. Адже якщо є попит, обов'язково буде і пропозиція.
Виходить замкнуте коло. Але щоб вийти з нього, потрібні три речі: системний споживач, системна пропозиція й системна підтримка від держави.
Перший пункт уже практично сформувався, просто до карантину споживач вибирав закордон, а ось другий без третього нікуди.
Без вливань і підтримки держави у нас так і залишаться поганенькі готелі за нечуваними цінами, а українські туристи, тільки-но їм дозволять, одразу ж поїдуть за кордон через краще співвідношення ціна-якість.
Потрібно зрозуміти, що всі вкладення в туристичний бізнес повертаються сторицею – у вигляді податків і постійного вливання витрачених грошей в економіку.
У цьому секторі працює дуже багато самозайнятого населення – вони не пакують зароблені гроші в офшори, а витрачають їх на місці.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора