Слова важливі, особливо коли йдеться про зовнішні зносини та спілкування між столицями. Жодних сумнівів, що за кордоном почули слова Києва про бажання відмовитися від «партнерозалежності» й вибудовувати свою політику на засадах «партнеро(не!)залежності» з огляду лише на інтереси України, а не на реакцію союзників. Бачимо оформлення своєрідної «доктрини Зеленського», яка винайшла сумнівний неологізм. Неологізм знайшла, а партнерів можна втратити.
Що не так?
1. «Партнеронезалежність» суперечить логіці повоєнного розвитку. Інакше не з’явилися б на світ ані Європейський Союз і НАТО, ані ОБСЄ й Рада Європи, ані багато інших об’єднань. Індивідуальні учасники світового змагання шукають своїх природних партнерів і з часом визрівають до союзництва, бувши свідомими ефективності делегування частини своїх привілеїв, навіть суверенітету, у спільних інтересах. Це своєрідна «залежність на благо». Хіба в Люблінському трикутнику, Асоційованому тріо чи Квадризі інакше?
2. «Партнеронезалежність» притаманна авторитарній логіці. У міжнародних відносинах також є індивідуальні країни, які прагнуть унезалежнення від інших і від усього. А насправді — «узалежнення» всіх інших на догоду винятково власним інтересам. Путінська Росія — саме про це і точно бажала б перетворити «партнеронезалежність» України від інших на «партнерозалежність» лише від Москви. Унезалежнення також є спробою відмовитися чути думку інших, діючи винятково на власний розсуд, ігноруючи поради. Яскравий приклад — Північна Корея. Саме проти таких тяжінь, які протиставляють демократію автократії, розсудливість — свавіллю, «силу права» — «праву сили», і закликає «доктрина Байдена — Блінкена». Не хочеться думати, що винахідники українського неологізму натякають на місце України по інший бік інтересів Вашингтона й колективного Заходу.
3. «Партнеронезалежність» кидає виклик довірі до України з боку партнерів. Певно, у Києві забули, що «говорити правду» — це привілей саме партнерства, від якого Київ чомусь відмовляється. Парадокс. Хочеться вірити, що є й ті, хто розуміє, що самотужки українській дипломатії навряд чи вдасться вистояти у світовому змаганні рівноправних за мірками ООН, але нерівних за мірками Кремля. Навіть «нейтральність» України не втримала Москву від територіальних зазіхань. То що вже казати про добровільну відмову Києва від партнерства з іншими (читай, колективним Заходом) і спільної боротьби з викликами Україні. Партнерство — це не лише про правду, це і про довіру.
4. «Партнеронезалежність» кидає тінь сумнівів на справжність політики європейської і євроатлантичної інтеграції України. Хіба не з Києва надходить сигнал про те, що тут (читай, на Банковій) втомилися постійно зважати на думку й оцінку партнерів? Жертвою такого підходу неодмінно стає стратегічний вибір України щодо членства в ЄС і НАТО. Союзники поділяють спільні цінності та інтереси, але зовсім не завжди мають спільні погляди. У цьому цінність партнерства, яке знов-таки будується на довірі, а не на партнеронезалежності.
5. «Партнеронезалежність» не відповідає викликам, що стоять перед Україною. Протидія агресії вимагає спільної роботи з партнерами та союзниками на засадах співпраці, взаємодії та взаємосумісності. Доля України і її боротьби за відновлення суверенітету та територіальної цілісності залежить від справжнього партнерства з нашими союзниками. Партнеронезалежність штовхає навіть друзів до розв'язання питання «про Україну без України». Партнеронезалежність — прямий шлях до скасування міжнародних санкцій проти агресора.
Як висновок: офіційному Києву варто припинити протиставляти себе всім навколо, кидаючи виклик друзям і відштовхуючи від себе партнерів. Як і варто було б припинити шукати виправдання своїм невдачам у намірі знайти «цапа відбувайла» з-поміж партнерів, не надаючи критичних оцінок власним діям і власній поведінці. Не варто перетворювати нещодавніх партнерів на опонентів і навіть супротивників. Лише через наведення мостів із партнерами, тонкій, професійній і розумній дипломатії розбудовується потужна проукраїнська коаліція у світі.
Текст опубліковано за згоди автора
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора