Друзі Кремля активізуються, і це не може не турбувати. Не має не турбувати передусім Київ. Від Мінська та його самопроголошеного лідера іншого можна було і не очікувати, він міцно включений в обойму Москви на правах сурогату. Навряд чи іншого розвитку варто було очікувати і від Будапешта, там авторитарні вподобання почалися задовго до газового контракту з Газпромом. Не відстають від них і прихильники діалогу з РФ у країнах ЄС, від яких багато в чому залежить пошук миру для України, — Німеччина і Франція. Тренд не надихає, а надто на фоні самозакоханості та віри у власну винятковість і геніальність Банкової та кіл навколо неї.
На межі президентського екватору дипломатії Зеленського хизуватися нема чим. Перспектива миру здається ще більш віддаленою, ніж у березні 2019 року. Кордон з агресором ще менш захищений, а надто після відмови РФ продовжити мандат спостережної місії ОБСЄ на кордоні з Росією. Не наблизив момент деокупації окупованих територій і саміт Кримської платформи, кількість підтримки під київською декларацією виглядає замороженою на рівні кількості учасників зустрічі в серпні. Українська боротьба повільно, але впевнено ховається під килим інших світових проблем.
Погана новина ще й у тому, що кількість нових викликів і загроз безпеці в перспективі не зменшуватиметься. Навпаки. З’являтимуться чергові гарячі точки, які немов спеціально забиратимуть на себе увагу, яка колись акумулювалася Києвом. Що цих проблем більше, то менше шансів для України та більше можливостей у Кремля маніпулювати слабкостями колективного Заходу.
Наприклад, загострення безпекової ситуації на сербсько-косовському кордоні — вочевидь цілеспрямована провокація Кремля і черговий виклик Росії на адресу західного світу. Кремль прагне скористатися переорієнтацією безпекових пріоритетів Вашингтону після виведення американських військ з Афганістану та відчутним браком політичної волі адміністрації Байдена та американського суспільства до активних військових дій, а також післявиборчою дезорієнтацією в Берліні як основному гравці на європейському континенті на балканському напрямі.
Зрозуміло, що головними цілями Росії залишаються підрив іміджу Заходу на міжнародній арені як гаранта безпеки та світової могутності, зважаючи, що Албанія — член НАТО; підвищення ставок через ескалацію конфлікту та прагнення змусити Захід домовлятися з Москвою про врегулювання ситуації; відновлення напруження в регіоні Західних Балкан і тим самим спротив процесу європейської інтеграції регіону.
Найближчим часом Росія знову розіграє свої гібридні козирі на безпековому фронті, а Україна ризикує знову спуститися ще нижче в міжнародному порядку денному.
Текст опубліковано за згодою автора.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
