Українці та щеплення мають досить складну історію взаємин. Здавалося б, блискучі успіхи медицини щодо викорінення віспи, поліомієліту та інших страшних хвороб людства мали б переконливо довести всю ефективність цього методу.
Проте сучасне суспільство виявилося далеким від одностайності в питанні його подальшого застосування. Тож в оточені кожного з нас не бракує людей, які ретельно оберігають себе й дітей від будь-якої вакцинації.
І бурхлива реакція українців на нещодавню законодавчу ініціативу, яку одразу охрестили законопроєктом «про обов'язкову вакцинацію», була досить прогнозованою.
Що ж так лякає пересічних громадян і чи можуть вони сподіватися, що їхню позицію буде враховано? Спробуємо з’ясувати це прямо зараз.
Закон про обов'язкову вакцинацію
У владних кабінетах вирішили ще більше підсилити свої позиції, зробивши контроль держави над епідеміологічною ситуацією жорсткішим.
Тож наприкінці першої декади вересня у Верховній Раді було зареєстровано законопроєкт №4058 «Про систему громадської охорони здоров'я та забезпечення санітарного та епідемічного добробуту населення».
Автор документа — депутат від «Слуги народу» Євген Шевченко та робоча група в складі медиків-інфекціоністів. Зокрема, завідувачки кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця Ольги Голубовської та лікаря-епідеміолога, інфекціоніста Олексія Галімського.
Суспільство сприйняло цю законодавчу ініціативу досить категорично. Адже одним із ключових пунктів законопроєкту стала норма про можливість відсторонення від роботи й навчання осіб, які ухиляються від обов'язкової вакцинації та проходження медоглядів.
Обурення громадськості змусило народного обранця поспіхом відкликати цей скандальний документ. Виправдовуючись, нардеп запевнив, що законопроєкт був покликаний захистити дітей від персоналу, який може хворіти на вкрай небезпечні інфекції.
Однак, схоже, у цього «закону про обов'язкову вакцинацію», як охрестили його ЗМІ, була й інша мета: протестувати суспільство на готовність сприйняти необхідність тотального щеплення.
Звісно, це лише припущення, але абсолютно абсурдним воно не здається. Адже поява законопроєкту відбулася на тлі досить красномовних подій.
Передусім це рекордні цифри нових випадків коронавірусу в серпні та активна дискусія про необхідність обов’язкового щеплення проти грипу як ефективного способу значного пом’якшення епідеміологічної ситуації.
Звісно, така вакцинація не захищатиме від COVID-19, але дасть змогу уникнути зайвої госпіталізації та звернень до лікарів. Тому є дуже цікавою для влади, яка намагається врятувати економіку країни від другої хвилі пандемії.
І тут у боротьбі за громадську думку на її боці виступають рекомендації цілої коаліції авторитетних установ: Всесвітньої організації охорони здоров'я, Всеукраїнської асоціації дитячої імунології, Української академії педіатричних спеціальностей та Національної технічної групи експертів із питань імунопрофілактики.
Ну і, звісно, офіс головного санітарного лікаря, який ще у квітні видав постанову щодо вакцинації в умовах COVID-19.
Ще одним аргументом на користь нашого припущення є формування держбюджету на наступний рік, одним із ключових пріоритетів якого зазначено вакцинацію проти коронавірусу. Адже у світі на етапі клінічних випробовувань опинилося вже понад три десятки вакцин.
Тож можливість масової вакцинації очікують уже в першому кварталі 2021 року. Хоча не виключено, що це може відбутися і значно раніше. Приміром, МОЗ США доручило всім своїм штатам підготуватися до можливої вакцинації деяких груп населення вже до 1 листопада.
А в Росії навіть повідомили про перші щеплення 40 тис. добровольців, заявивши, що документ про вакцинацію проти COVID-19 незабаром стане обов'язковим доповненням до паспорта та візи в разі міжнародних перельотів і подорожей.
Тотальне щеплення можливе?
То чи можливе тотальне щеплення? Певною мірою — так. Але змінити знак питання на знак оклику в нашому підзаголовку державі, попри всі її оптимістичні бажання, буде не так просто. Адже сама поява вакцини автоматично не змінить настроїв, що міцно охопили майже пів країни.
І поспіх, з яким зараз створюється ця «імунологічна панацея», зовсім не грає на користь переконання скептиків.
Адже навіть прессекретарка ВООЗ була нещодавно змушена визнати, що під час проведення просунутих клінічних випробувань «чіткого сигналу» про ефективність на рівні хоча б 50% необхідної й досі не продемонструвала жодна із вакцин-кандидатів.
А Оксфордський університет і компанія AstraZeneca взагалі тимчасово зупинили клінічні випробування свого зразка після того, як в одного з волонтерів було виявлено «потенційно незрозуміле захворювання» (13 вересня їх відновили — 
).
Така ситуація аж ніяк не є приводом для розмов про тотальну вакцинацію, особливо в країні, де відверто бояться щеплень. І жодні вимоги та законопроєкти тут не допоможуть. Аж поки тривалою практикою не буде переконливо доведено ефективність будь-якої протиковідної вакцини.
Якщо ж говорити про обов'язковість щеплень взагалі, то варто пам’ятати про постанову Верховного Суду.
Зокрема, особам, які не досягли п'ятнадцятирічного віку або визнані в установленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводяться тільки за згодою їхніх об'єктивно поінформованих батьків або інших законних представників.
Якщо ж особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти в них тільки відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови — засвідчити це актом у присутності свідків (ч. 6 ст. 12 закону «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 284 Цивільного кодексу, повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
Статті 42 і 43 закону «Основи законодавства України про охорону здоров'я» зазначають, що медичне втручання допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта. Бережіть себе.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
