Іноді дії лобістів галузі заходять настільки далеко, що інтереси самої галузі ризикують постраждати.
Суперечки про те, як правильно врегулювати виплати роялті за кабельну ретрансляцію, точаться досить давно. Непримиренність позицій учасників таких дискусій, звичайно ж, обумовлена не філософськими дослідженнями, а фінансовими інтересами. Однак спробуємо бути об’єктивними і зупинимося на юридичній складовій цього питання.
В розумінні Закону України «Про авторське право і суміжні права» кабельна ретрансляція — це повторне публічне повідомлення. Суб’єктами його здійснення є провайдери програмних послуг (кабельні оператори). Первинна трансляція, як відомо, здійснюється телерадіооранізаціями.
Наявність провайдерів програмних послуг (кабельних операторів) дозволяє значно розширити можливості мовлення ефірних телеканалів на території їхнього охоплення. Водночас провайдери програмних послуг (кабельні оператори) є самостійними суб’єктами на мовному ринку зі своїми власними інтересами і джерелами заробітку.
Телеканали перебувають у процесі постійного співробітництва з провайдерами програмних послуг, але також і в ситуації конфлікту з ними. У провайдерів програмних послуг давно виробилася своя власна концепція щодо здійснюваної ними діяльності. Вони переважно не вважали і не вважають себе користувачами майнових авторських чи суміжних прав. Їм хочеться вважати себе просто якимись майданчиками, на яких активні дії щодо використання прав здійснюються іншими гравцями ринку.
Здається, що все гаразд, проте такий підхід прямо суперечить Бернській конвенції з охорони літературних і художніх творів — ключового міжнародного договору у сфері авторського права.
Не дивлячись на зазначене вище, в Україні провайдери програмних послуг до певного часу цілком комфортно почувалися у своїй «паралельній» реальністі. Ситуація змінилася, коли наприкінці 2016 року почалися судові процеси, ініційовані організацією колективного управління «Організація колективного управління авторського і суміжних прав» проти компаній «Воля Кабель» і «НВО «Інформаційні технології». Всього таких процесів було вісім. І сім з них закінчилися на користь організації колективного управління.
Зазначимо позицію Верховного Суду, яка стосувалася порядку використання творів при здійсненні їх ретрансляції:
«Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти:
…будь-яке повідомлення для загального відома засобами дротового або бездротового зв’язку переданого в ефір твору, якщо таке повідомлення здійснюється іншою організацією, ніж первісна.
Таким чином, ретрансляція провайдерами телепрограм і програм мовлення є їх повторним публічним повідомленням, і тому обов’язковим є одержання відповідної згоди суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав на використання твору, виконання, фонограми, відеограми, і виплата винагороди відповідним суб’єктам авторського права і (або) суміжних прав».
Тобто Верховний Суд цілком став на бік правовласників у питанні застосування Бернської Конвенції як частини законодавства України.
«Небезпека» для провайдерів програмних послуг стала очевидна — платити потрібно за будь-які ретрансльовані ними твори.
І так вже склалося, що якраз у цей час йшла активна робота над проектом Закону України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав», в перехідні положення якого була можливість поставити певні нові норми. І лобістам інтересів провайдерів програмних послуг у цьому важкому процесі, на перший погляд, посміхнулася удача. Їм вдалося імплементувати в Закон України «Про авторське право і суміжні права» новий термін — «кабельна ретрансляція». Подивимося на нього уважно:
«кабельна ретрансляція — прийом і одночасна передача телерадіорганзаціями, провайдерами програмної послуги та іншими особами, незалежно від використаних технічних засобів, повних і незмінних передач (програм) організацій мовлення чи їхніх суттєвих частин, а також творів, виконань, фонограм, відеограм, зокрема, таких, які містяться в таких передачах (програмах) організацій мовлення, за умови, що початкова трансляція такої передачі (програми) здійснюється організацію мовлення, яка не підпадає під юрисдикцію України згідно з законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого дана Верховною Радою».
Тобто виходить, що до кабельної ретрансляції відноситься лише ретрансляція об’єктів авторського права і суміжних прав з-за кордону. До того ж, як і водиться, головним чином ретрансляція якраз здійснюється в межах України. Простежується відверта спроба істотно знизити базу нарахування роялті при ретрансляції.
Лобісти могли б радісно відрапортувати про таке досягнення замовникам, але є нюанс. Бернська конвенція нікуди не зникла і має пріоритет перед національним законодавством. Реальне ж досягнення такого сумнівного лобізму наступне. Виплата роялті за кабельну ретрансляцію тепер повинна здійснюватися виключно акредитованій організації колективного управління. А що ж тоді робити з усіма іншими випадками повторного публічного повідомлення, які тепер формально не підпадають під поняття кабельної ретрансляції? Ясно що — отримувати права окремо у кожного правовласника тим чи іншим способом. Однією виплатою акредитованій організації колективного управління тепер питання не вирішиш. Підсумок — класична піррова перемога. Бажаний результат, начебто, досягнутий, але його наслідки навряд чи когось здивують.
А мораль тут проста: міжнародні конвенції існують для того, щоб на національному рівні удосконалити їх застосування, а не намагатися заблокувати їхню дію.
Читайте також
Вітальність у бізнесі: як ШІ оцінює енергію співробітників та чим це корисно компаніям?
Безперервне навчання. Як та чому освіта впливає на якість реабілітації військових
