Facebook Pixel
Русский военный корабль, иди нах*й.
Пожертвувати на армію
×

Київські хроніки війни. Чому я обираю Київ

Ніна Васильова
Директор з корпоративних комунікацій EPAM Ukraine
Фото: Free-Photos / Pixabay

Фото: Free-Photos / Pixabay

В мене є власне авто, мій роботодавець регулярно організовує евакуаційні рейси, друзі щодня пропонують виїхати з міста. І до війни я справді розглядала такий варіант. Але я залишаюсь удома в Києві. На це в мене кілька причин.

Останні тижні до війни пройшли в серйозному напруженні. Сімейні розмови про плани на випадок війни були. Розуміли, що чоловіка, учасника АТО, відразу мобілізують як резервіста. Розглядали два варіанти. За часткового вторгнення планували лишатися в Києві, а в разі повномасштабного, об’єднавшись із друзями, мали намір їхати на захід країни, а згодом до Європи. Був план, тривожні валізи, потрібні контакти та повні баки пального. Але ранок 24 лютого все змінив.

Прокинулися від вибухів і зрозуміли, що відбувається повномасштабне вторгнення. Спланували найближчий день: чоловік поїхав до Чернігова, я — до мами, будинок якої стійкіший за наш. Де безпечно перебувати в квартирі, про тамбур між сусідніми квартирами, ванну та коридор між двома стінами я вже знала заздалегідь. У перший день війни почали облаштовувати бомбосховище в підвальному приміщенні. Ним виявився нічний клуб. Після дзвінків у поліцію довелося ламати замки, адже адміністрація клубу не виходила на зв’язок. Побачили в новинах просто неймовірні корки, давки та зрозуміли, що для дальніх, затяжних поїздок із рідними не вистачить ні фізичних, ні моральних сил. Моя мама — гіпертонік, батьки чоловіка ослаблені після ковіду. Кількаденну дорогу вони перенесуть тяжко. Крім того, зважаючи на те, що пріоритет у порятунку завжди за маленькими дітьми, зрозуміли, що не хочемо займати чужі місця.

Виїжджати чи лишатися? Кілька разів обговорювали з мамою виїзд із міста. Але вирішили, що в нашому бомбосховищі безпечно, є звукоізоляція, можна спати, є туалет і вода. Користуємося всім, що було в клубі. До речі, його адміністратори таки з’явилися і перебралися сюди разом із родинами та домашніми тваринами. Тому тепер ми живемо там як одна велика комунальна родина. Іронія в тому, що в дитинстві я вже жила в цьому ж будинку в комунальній квартирі. Тому для мене це як повернення в дитинство: мене не бентежить, що доводиться співіснувати з багатьма незнайомими людьми.

Не знаю, що стане для мене сигналом, що пора залишити місто. Можливо, наближення ситуації, яка наразі відбувається в містечках по житомирській трасі Києва. Сьогодні мій власний стан не дуже стабільний для великих дистанцій. Водночас я розумію, що для мого чоловіка, який зараз у Чернігові в лавах ЗСУ, критично важливо, щоб він міг вернутися додому і там його чекали. Я чекаю його вдома. Я хочу його зустріти.

Чи страшно жити в Києві? Зміни є. Порожні полиці в магазинах, відсутність певних товарів, але базові речі доступні. Але найстрашніше — це тиша в ті моменти, коли не чутно вибухів у місті. Я живу недалеко від центру. До війни тиша була великою розкішшю, яка тривала мить. Але тепер вона лякає. Ти розумієш, що твоє місто більше не живе. Я сумую за прогулянками на свіжому повітрі. Зранку — новини та вихід з укриття, вдень — робота, увечері діє комендантська година. І так щодня. Враження нескінченного дня бабака. Щодня думки — зберегти країну, вижити і щоб близькі були живі та здорові.

Але вражає наша згуртованість. Ми всі допомагаємо один одному, підтримуємо стареньких, які мешкають поруч. На нашій вулиці відкрився гуманітарний штаб, я бачу, як активно він працює. Українці вже проходили такі випробування під час Революції Гідності. Підтримка від рідних, колег, близьких мене надихає. Та для мене виявився великою несподіванкою відгук іноземців. У наш невеличкий родинний кемпінг Mr. Sanders по житомирській трасі віртуально «приїжджають у гості» з різних країн через Airbnb. Так вони підтримують маленький бізнес та Україну, під час кожного бронювання лишають слова підтримки та обіцяють обов’язково відвідати нашу країну після війни.

Що мене підтримує? Насправді гори антидепресантів. І я цього не соромлюся, адже організму потрібна допомога. Але вже відчуваю, що організм звик і пора робити паузу. Відволікає робота, намагаюсь зосереджуватися на ній. Слідкую за ситуацією в місті, тримаю в курсі колег з інших країн, не можу дозволити собі розслабитися. Намагаюсь дотримуватися бодай якогось графіка: душ, вживання їжі тощо. Як завжди, сплатила комунальні вчасно. Підтримує мама, яка закриває побутові питання: приготування їжі, прибирання — так вона знаходить собі розрядку. І неймовірно підтримують звісточки від чоловіка, прості короткі повідомлення та дуже рідкі дзвінки. Але так, нервова система працює на межі.

Наостанок. У мене ніколи не було паніки чи істерики. Так, перші три дні було тяжко усвідомити та адаптуватися до нової реальності. Але я впевнена в українській армії. Воює мій чоловік, друзі, знайомі — всі вони на фронті. Я знаю, ХТО нас захищає. І вони роблять це не вперше. Я знаю, що хлопці поставили на кін усе, вони боронять свої родини. У них, у їхній мотивації я не сумніваюся. Але наразі важливо, наскільки швидко ми адаптуємося. І в нас уже був подібний досвід. Я вірю в наш потужний волонтерський рух. Я вірю в те, що сьогодні кожен має бути на своєму місті та робити те, що вміє найкраще: пекти хліб, доставляти продукти боронити країну зі зброєю в руках.

Я лишаюся на своїй землі, у своєму рідному місті. В мене є прапор і приклад херсонців. Вони ще раз показали світові, як треба гуртуватися й об’єднуватися заради України. І тому я не їду ні власним автомобілем, ні евакуаційним потягом.

Подякувати 🎉
The Page Logo
У вас є цікава колонка для The Page?
Пишіть нам: [email protected]

Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора

Коментарі
Всі новини