Facebook Pixel

Як не здатися, коли захворів на рак, і перемогти

Особиста думка

Письменниця Людмила Таран

Перемога над хворобою в 67 років. Захворівши у 2017 році, чотири роки по тому увійшла в стан ремісії. Як прийняти діагноз, як жити й займатися творчістю на тлі «онко»?

Фото: Pinakeen Bhatt / Unsplash

Фото: Pinakeen Bhatt / Unsplash

Про те, що було найтяжчим у прийнятті свого діагнозу

Спершу була страшна розгубленість. Вважала в глибині душі: провидіння ніколи не допустить, щоб це сталося. До того ж я іпохондрична натура, маю багатющу чорну уяву – тільки негативні сценарії. Ступор. Але не плакала. Навіть поїхала до Львова на Форум видавців презентувати нову книжку. Знала настанову: не питай, за що мені, запитуй – навіщо? Такого інтенсивного й болісного переживання сенсу життя не мала ніколи, хоча постійно рефлексувала.

Про ставлення до онкохворих

Держава наша – це абстракція. А конкретні люди... Лікарі – різні, їх насправді дуже шкода: нескінченний конвеєр онкохворих. У нас же багато в чому «спасєніє утопающіх – справа рук саміх утопающіх». Нарахувала щонайменше три лікарські помилки в моєму лікуванні. Неодноразово доводилося самій обирати стратегію лікування – а я ж не онколог! І стільки принижень, як за час хвороби, не мала протягом усього життя!

Telegram Logo

Про довге мовчання

Розголошувати на цілий світ свої переживання, та ще й безпосередньо, а не в художніх текстах, аж ніяк не хотіла. Спершу тільки найближчі, друзі та знайомі знали про мою хворобу. Зрештою, коли дякувала всім за розуміння й підтримку – душевну й фінансову, – то це було на фейсбуці. Оксана Забужко радила мені написати про перейдене й пережите. Але на це не було ані сил (саме під час лікування), ані відваги. Моя психотерапія – щоденник із плачами та «саморобними» молитвами. А нині дещо проговорюю в новелах.

Про несамотність у Мережі та «все буде добре»

Відсторонення з боку близьких не відчувала. Мала й маю постійну підтримку. Знаю, як складно буває в таких випадках знайти потрібні слова. Дратувало і дратує «У тебе все буде добре». Пережила справжню депресію – розумію, як важко було зі мною спілкуватися.

Про творчість під час хвороби

Після двох операцій, під час чи після опромінення й хімієтерапії – жодної думки про творчість. Навпаки: усе досягнуте здавалося непотрібним і аж дратувало будь-яке нагадування про написане колись. І тільки коли трохи попустило (із таким діагнозом говорять не про одужання, а про виживаність), почали крутитися якісь творчі моменти. Я наче повернулася до себе такої, як раніше. Не знаю, чи позаду те страшне відчуження від себе самої. Недарма не раз ловила себе на тому, що несвідомо хотілося довбонути себе ж ножем у руку. А тримали і тримають розуміння й підтримка щирих душ і молитви.

Про відсутність депресивних текстів

Лише в одному з оповідань («Григорій і Неля») герой має онкодіагноз. Не хотілося б депресивних текстів: як читачка, уникаю таких. Тим паче вважаю, що не пройшла випробування гідно: боротися з хворобою більше вимагало тіло, ніж душа. Чи фігуруватиме онкологія в художніх текстах — як мовиться, життя покаже.

Про актуальні теми

Найактуальніша тема – молодості і старості (звідси й «змішана» назва однієї з книг – «Молодіста»). Причому молодості й старості не як «конфлікту поколінь», а як осмислення самої себе в різні проміжки часу. Бо й вік, і хвороба змушують озирнутися назад і подивитися на себе теперішню з огляду на пережите. А ще – осмислити досвід старіння і вмирання. Ніхто ж не навчить.

Друга тема – тема тіла. В оповіданні «Танці» героїня просто виходить із нього, як зі зношеного одягу, а в «Ієрогліфі» вона зникає разом із тілом – випаровується, залишивши лише пару взуття. Бо що таке тіло? Наша смертна оболонка безсмертної душі — відомий трюїзм. Під час депресії про всяке думалося. Кажу ж: ніхто не навчить, як правильно вмирати. А доведеться кожному.

І – тема батьків. У новелах «Зустріч після польоту» та «Дзер-коло» героїня веде довгі розмови-спомини з померлим батьком. Бо коли батьки вже, як мовиться, у кращих світах, то так чи так переосмислюєш стосунки з ними. Скажімо, тільки після смерті мами зрозуміла, чому змалку не хотіла облаштовувати своє житло саме так, як це робила вона. Річ не в різних смаках, а в ставленні до неї чоловіка, мого батька. З батьком у мене були складні стосунки: з одного боку, він авторитет для мене й чимало зробив для формування моєї особистості. З іншого – був дуже авторитарним. Але його відхід стер усі гострі кути – у спогадах залишилося тільки хороше.

Є й «голос мами, яка запитувала «що я бачила у своєму житті?» Це і її фраза, і фраза героїні з оповідання «Вгорі – на горі – всередині». Від цієї фрази я «танцювала» все свідоме життя. Єдиним задоволена в собі: що встигла трохи поїздити світом, маючи мінімальні можливості. Тож мамині слова сприйняла дослівно.

Про стосунки з Богом

Фактично всі мої герої – набожні. Або майже. Не маю претензій до Бога. Моя хвороба – не «кара Господня» (це проговорюю в різних текстах). Вважаю: це природа з нами грається, як їй заманеться. Ми для неї – тільки матеріал. Пандемія коронавірусу – очевидний приклад. Щодо прийняття того, що посилає доля,– не так усе просто. Розум приймає, а душа – ні. Мабуть, я ще не здобула мудрості.

Про творчі плани як стимул жити й писати далі

Ви ж знаєте: хочеш насмішити Бога – розкажи про плани. Але все-таки є якийсь новий задум. Уже навіть одна новела є.

Коментарі

П’ять маршрутів для гастротуризму

Юрій Ковриженко
Юрій Ковриженко
Шеф-кухар

Яку дієту вибрати: гайд за найпопулярнішими методиками

Лариса Смирнова
Лариса Смирнова
Лікар-дієтолог, нутриціолог

Про що говорили на Молитовному сніданку і про що молитися українцям

Яна Панюшкіна
Яна Панюшкіна
редакторка The Page Style