— Ти що, корів не бачила? Пішли.
Доярка Люба зняла для пристойності, для кадру, забруднену куртку, взяла японку за руку і повела до череди. Японка навшпиньки дріботіла за сільською трудівницею. Підскакувала й манірилась, як дівчинка. За метр від корови стала і боялась зробити крок вперед. Корова спокійно дивилася на гостей. Ясумі нервово крутила головою на всі боки. Від страху й несподіванки навіть злегка тряслася. Так, це не за допомогою камери заднього виду паркувати Лексус. Тут тварина й рогом зачепити зможе.
Люба поблажливо відпустила руку гості.
— Що, в Японії корів нема?
Японка трохи змерзла — сьогодні було холодно, плюс 17, і вітер в полі дув. У них там, в передмістях Фукуоко, у лютому, буває, дме вітрюган. Кажуть, в пуховику неможливо йти вулицею. А дітки в шортиках і спідницях у школу йдуть. І ніяких колготок.
Ми повернулися до машини і проїхали до відомого тут всім базарчика, що по дорозі на Проців. Зараз тут буяння всього: абрикоси, порічки, чорна смородина, малина, навіть полуниця є ремонтантна.
— Кукурудза варена, вибирайте.
Ніна відкрила кришку. Там лежали один на одному теплі молоді качанчики.
Японка переминалася з ноги на ногу у своїх модних кедах.
— Зис із корн, — пояснила Ніна, — беріть!
Японка хвилююче дихала і соромилася брати в руки варений качан. Підійшли до ягід. У неї розбіглися очі. Вона не знала назв, сором’язливо брала по маленькій ягідці червоної порічки, малини і по-дитячому довго пробувала губами, намагаючись розрізнити смак.
— Ой, ой, ай! — відмахувалася руками від склянок, повних ягід. — Багато.
На зворотній дорозі ми вимили куплені абрикоси і вишні. Японка соромилася торкатися. Теплий качан кукурудзи холонув у пакеті в неї на колінах. Ледве вона помітила крихту, що залишилася від кукурудзи у мене на щоці, швидко взяла вологу серветку і дбайливо стерла її своєю рукою. Потім взяла абрикос. Спілий, трохи прим’ятий, зібраний господинею на городі. Вкусила. І повільно вимовила:
— У нас в Японії немає свіжих абрикосів, тільки консервовані в банках, — вона жестом показала невеликий розмір баночки.— І персиків також.
— А вишні?
— Нема,— заперечливо хитала головою.
— А сакура? — здивувалися ми.
— Тільки красиво квітне, плодів не буває.
Ми їхали назад в місто. У бік Борисполя мчали одна за одною пари дорогих машин: чорні «Лексуси», і слідом за ними — «Мерси-кубики». На чартери, киснути на Лазурному березі, подалі від турбот, так би мовити, подалі від Фукусіми. Український парламент пішов на канікули.
Ясумі-сан — звичайна листоноша. Вона за свій рахунок взяла відпустку на вісім днів (більше їм там не дозволяють брати, інакше звільнять до дідька), щоб подивитися на Україну. Сама купила квиток, без лоукостів. Сама оплатила номер в дорогому готелі на Андріївському узвозі.
— Я другий раз за кордоном у відпустці, — лагідно сказала вона, — Перший раз ми були на медовий місяць на Гаваях, коли одружилися, тридцять років тому.
У Ясумі-сан дорослі донька і син. Вона загорілася поїхати в Україну після гастролей наших артистів у невеликому японському місті. Вона часто приїжджала на концерти. Слухала й захоплено, як це вміють японці, реагувала. Потрібно їхати в аптеку за ліками — везла на своїй маленькій рожевої машинці, за продуктами — везла на своїй машинці, до моря — везла на своїй машинці, хоч і жили артисти в 25 кілометрах від її будинку!
— Як японською «корова» буде?
— У-ші,— роблячи наголос на обидва склади, м’яко вимовила вона.
Вийшла майже суші.
— О-О-О, Юкрейн! — всю дорогу промовляла Ясумі.
— Багато аварій, — зауважила японка, проводжаючи поглядом розбитий жовтий кабріолет марки «Понтіак», на якому дівчина підрізала Сузукі. Коли ми виїжджали з міста, то довго тяглися у заторі через те, що вантажівка знесла ліхтарний стовп, і машини стояли вздовж усієї набережної.
— А яблука у вас є? — запитували ми.
— Так, є, — кивала Ясумі і показувала жестом великий фрукт. — Двісті єн за штуку, тобто два долари. У нас все імпортне. Пшениця у нас майже не росте. Мало. Ми їмо рис.
Нас обганяли «субару», «хонди», «мазди» і «тойоти», всі імпортні японські машини, які коштують десятки тисяч доларів кожна.
До речі, так і не знаю, чи з’їла вона ту кукурудзу варену, чи з собою в Японію повезла, щоб дітям показати.
Фотогалерея
Фото: Андрій Мосієнко
Фото: Андрій Мосієнко
Фото: Андрій Мосієнко
Фото: Андрій Мосієнко
Фото: Андрій Мосієнко
Помилка в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть: Ctrl + Enter
