Україна знов у топі основних питань світу. Тому варто скористатися цим моментом в інтересах держави. Водночас небезпечно було би віддати іншій стороні можливість вирішувати за нас. Слід пам’ятати, що багато хто все ще бореться зі спокусою умиротворення та поступок, лише б заспокоїти Кремль. Це наслідки випробування Путіним карти ескалації у квітні. Тоді Захід не осягнув усіх масштабів небезпеки, а Київ — недопрацював. Унаслідок цього Путін отримав Женевський саміт, зелене світло на «Північний потік — 2», без жодної реакції Заходу зробив аншлюс Білорусі, запустив енергетичний тиск на Європу та використав міграційну зброю проти Польщі та країн Балтії. Йому сподобалося, і він іде далі.
Найближчими днями епіцентром формування і ухвалення рішень щодо протидії російській загрозі стане колективний Брюссель. Не всі столиці ЄС однаково ставляться до нинішніх подій. Саме час для креативності української дипломатії в режимі овердрайв. На кону – відстоювання суверенітету та вільного вибору України. Від виходу з кризи залежить і євроатлантична перспектива, і доля України як незалежної держави. Важливо зберегти суб’єктність і не дозволити перетворитися на об’єкт гри інших країн. Натепер як ніколи актуальне збереження принципу «жодних рішень і дискусій про Україну без участі України». «Ідеться більше ніж про Україну» — має стати принциповим підходом усіх.
Що робити?
∙ Формувати єдиний голос вимог світу до РФ і задіяти всі міжнародні майданчики протидії Кремлю. Увесь світ має бачити агресивність Москви, знати про хижі плани Путіна, бути готовим до відсічі військовим авантюрам Кремля. Йдеться, зокрема, про скоординований демарш із викликом на килим послів РФ у основних столицях, про негайне скликання засідання Ради Безпеки ООН, про ініціювання консультацій щодо проведення спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, участь Президента України у сесії Європарламенту та засіданні Європейської Ради.
∙ Зміцнювати санкційний фронт і заблокувати «Північний потік — 2». Путін погроз не боїться. Там, де він не бачить супротиву, він іде далі. Санкціями треба не погрожувати, а карати. Саме час вдарити по найближчому оточенню Путіна. Та бути готовим мати на столі від'єднання РФ від SWIFT навіть із перспективою блокування кореспондентських рахунків російських банків. Кремль має зрозуміти, що агресія та терпіння світової спільноти мають межі.
∙ Отримувати зброю для відсічі агресора на суші, у повітрі, на воді. Цілком імовірні перспективи та тверді аргументи, наприклад, щодо передання Україні тих озброєнь, які передбачалися для Афганістану. Країни G7 і ЄС мали б нарешті зняти з гальма цей процес і у своїх країнах.
∙ Відновити роботу над міжнародним миротворчим контингентом ООН для Донбасу. Цей інструмент як ніколи актуальний. Агресор більше не наважиться грати мʼязами на кордонах України. Це сприятиме виконанню безпекової частини Мінських домовленостей і створить умови для політичного треку. Негативна реакція Росії лише дезавуює її химерні наративи про нібито підготовку наступу чи так званого геноциду.
∙ Нормандський формат має бути не паризьким чи берлінським вояжем для Путіна, а холодним душем. Давно потрібно висунути Кремлю вимоги, серед яких — припинення паспортизації та відміна листопадового указу Путіна про економічний аншлюс окупованого Донбасу. І заодно познайомитися з новим канцлером ФРН у бойових умовах.
∙ Активізувати можливості міжнародних судових інстанцій для притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності за скоєні злочини. Правило має бути таке: жодного злочину Росії проти України без позову чи справи.
І найголовніше: ступінь вірогідності нової військової авантюри Кремля проти України обернено пропорційна рівню внутрішньої консолідації в державі.
Текст опубліковано за згодою автора.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
