Рішення, оголошене 19 жовтня 2020 року суддею Дарницького районного суду м. Києва Мариною Заставенко у справі за позовом Віктора Медведчука до Вахтанга Кіпіані та видавництва VIVAT, насправді одіозне та таке, що слугує яскравим прикладом інквізиторського, політично вмотивованого процесу, метою якого є, по суті, викорінення інакомислення в нашому суспільстві.
Спадає на думку, що справжнім приводом для ініціювання цього процесу є не встановлення справедливості через визнання певної інформації недостовірною, а примушування суспільства – нас із вами – прийняти точку зору Медведчука як єдино правильну.
Причому таке примушування має методичний характер із огляду на низку рішень, схожих за предметом та змістом, винесених на користь цієї ж людини.
Саме тому, незважаючи навіть на одіозність рішення, його можна вважати хоч і частковою, але перемогою, адже з заявлених позивачем дев’яти фраз лише шість були визнані судом такими, що порушують права Медведчука на повагу до його честі, гідності, ділової репутації.
І це рішення є першим, за яким позов Медведчука не було задоволено повністю.
В якості ремарки. З того, що суд залишив суспільству, є, до слова, право називати Віктора Володимировича Медведчука «сином поліцая».
Особливою цікавинкою цієї справи є абсолютна незацікавленість у ній позивача. Мало того, що він жодного разу не відвідав суд. Виявляється, що він узагалі не читав книгу авторства пана Кіпіані, а ініціатором судового процесу є його адвокат, який, власне, за своїм обов’язком і прочитав книжку.
Про це Медведчук відверто, ще восени 2019 року, зазначив у своєму інтерв’ю для Радіо Свобода.
Як відомо, сутність наклепу нерозривно пов'язана саме з особистістю особи, яку обмовили, саме з її душевними стражданнями.
В усякому випадку, ч. 3 ст. 269 ЦК свідчить саме про це:
«Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою».
Тому постає риторичне запитання: яким же чином був народжений цей позов? На чиїх душевних стражданнях він ґрунтується? Чиєї особистості він більше стосується – пана Медведчука чи підписанта позову, його адвоката? Хто є справжнім позивачем?
До речі, адвокат Медведчука не приховував, що викладене в позові, є його власними суб’єктивними думками. Тобто виходить, що насправді пан Медведчук найняв не адвоката, а совість.
З огляду навіть на це, задоволення судом позову вже виглядає як юридичний нонсенс!
Але, говорячи словами класика, маємо те, що маємо. Маємо рішення, яке насправді представляє собою юридичний вінегрет, де інгредієнтами є:
- надання судом Медведчукові одноосібного права на цензурування з метою недопущення використання імені позивача без його згоди;
- вихід судом в порушення приписів ч. 2 ст. 264 ЦПК за межі позовних вимог (тобто Медведчукові суд надав навіть більше, ніж він просив);
- суцільне нехтування позицією Європейського суду з прав людини щодо порушених у справі питань, яка вже сформована станом на цей час;
- порівняння Медведчука з персонажем твору, нібито книга авторства Кіпіані являє собою твір художньої літератури;
- відверте ігнорування думки суспільства з приводу ролі Медведчука у судовому процесі над Василем Стусом.
Дійсно, цілком із незрозумілих причин суд дійшов висновку про те, що, наприклад, фраза «шістка комуністичної системи Медведчук …» чомусь порушує особисте немайнове право Медведчука через «несанкціоноване» використання його імені.
Просто, може, він був далеко не шісткою, а валетом чи королем? Або ж розсувним ключем чи ключем «на дванадцять»? Це якщо вдатися до технічного жаргону.
А, може, суд невідомо чому вирішив згадати статтю 296 ЦК «Право на використання імені»? А як же тоді бути із частиною третьою цієї ж статті? Тож чекаємо на повний текст рішення суду, аби ознайомитися із його мотивувальною частиною.
Фактично Дарницьким райсудом було вирішено питання про те, що емоційні страждання переважають над свободою вільно виражати свої думки та погляди. Хоча остання за часів незалежної України завжди була основною цінністю нашого суспільства, завдяки якій наша країна слугувала прикладом для інших держав.
Свобода вираження думки, що висловлюється у мирних, ненасильницьких формах, є не тільки аспектом індивідуальної свободи, а ще відіграє важливу роль у пошуках (історичної) правди та оздоровлення суспільства.
І тому навіть така фігура як Медведчук – публічна фігура – ніколи не зможе, та й не має права обмежити свободу слова. Тим паче якщо для певних роздумів, громадської критики є доведені історично певні фактичні обставини.
Відповідно до пунктів 59, 61, 62, 71 рішення ЄСПЛ у справі Морар проти Румунії (Morar v. Romania, no. 25217/06, 7 July 2015), якщо «міркування були представлені не як достовірні факти, а як підозра на основі сукупності доказів», то втручання в свободу вираження не є виправданим відповідними та достатніми підставами.
Відповідно, таке втручання не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» за змістом статті 10 Конвенції з прав людини.
Через що мені, безумовно, запам’ятається цей процес? Зрідка у цивільних справах під час розгляду по суті судові засідання тривають майже шість годин.
Справу Медведчук проти Кіпіані та видавництво VIVAT я буду пригадувати, зокрема, і тому, що таких засідань у нас було чотири. Засідань виснажуючих, потребуючих нервового спокою та постійно сконцентрованої уваги за ходом процесу.
І тут здаються доречними слова видатного німецького юриста Рудольфа фон Йєрінга:
«У боротьбі добудеш ти право своє».
Тому справа ще не закінчена. Загальна позиція відповідачів щодо справи – пана Кіпіані та видавництва VIVAT – йти до суду апеляційної інстанції і, за необхідності, завершити національну процедуру через Верховний суд із подальшим зверненням до ЄСПЛ, аби домогтися правди, не втрачаючи надії на справедливий суд!
Контекст. Ще детальніше поговоримо 20 жовтня, о 17:00 в прямому ефірі. Автор найкращого запитання отримає подарунок — книгу Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» з автографом. Реєстрація на захід.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора