«У соціалізмі кожен бомж повинен бути переорієнтований, працевлаштований та реінтегрований суспільством. Суспільство у нас суперсоціальне. Навіть молодь постійно мислить, що держава повинна... бути активним учасником та регулятором процесів» (с) Давид Арахамія.
Соціалізм як такий не може бути панацеєю (ще й взятий як концепція за основу) лише тому, що окремі ідеї без їхнього глибинного розуміння популярні в народі.
Треба розуміти, що українське суспільство, яке очікує економічних див одразу після зміни влади, мислить у руслі безвідповідальності, а не «соціалізму», про який заговорили після початкових заяв про «лібертаріанство» представники президентської партії.
«Побільше всього та на халяву» — цей принцип найчастіше сповідують громадяни, які вважають, що держава їм все зобов'язана дати. Водночас саме цих громадян, за моїми відчуттями, рідко зустрінеш на облаштуванні або озелененні парків, прибиранні вулиць або пляжів (кадри із серіалу «Слуга народу» — не рахуються). Зате гори сміття, розбитих пляшок, бичків, використаних презервативів та пластикових стаканчиків прекрасно скупчуються в цих парках та приміських лісах, попри періодичне їхнє очищення силами комунальних служб.
І це той випадок, коли соціальний договір працює: громадяни добровільно віддають державі більше половини своїх доходів, держава на ці гроші видає громадянам турботу у вигляді безкоштовної освіти, медицини, відпусток на рік у разі клінічної депресії та іншого.
Серед країн, що стали успішними у посткапіталістичному соціалізмі, найбільш показові скандинави. У тій же Данії з її законами Янте, які обмежують будь-які напади надмірно роздутого самолюбства, одним з «пунктиків» свідомих жителів країни є момент дотримання всіх (!) правил.
Про те, що велосипед потрібно паркувати тільки у відведеному для цього місці, сміття — чітко сортувати, дбайливо розповість вам перехожий датський громадянин, який помітив порушення на вулицях Копенгагену.
Одночасно діє «соціалізм, який переміг»: люди приховують підвищення по службі, адже хвалитися успіхами неприйнятно; королівська сім'я та водій нарівні чистять сніг своїми руками та відвідують спільні клуби за інтересами; а засновник Lego роками не купує нову машину, аби не бути засудженим у ЗМІ за надмірне марнотратство.
І це той випадок, коли соціальний договір працює: громадяни добровільно віддають державі понад половину своїх доходів, держава на ці гроші видає громадянам турботу у вигляді безкоштовної освіти, медицини, відпусток на рік у разі клінічної депресії та іншого.
Цей соціалізм, який передбачає рівні обов'язки та соціальну відповідальність громадян, не впав на голови данців з неба. Ще в 1970-х роках, коли уряд Данії закликав населення економити тепло та електроенергію, а на вулицях ночами почали відключати світло, громадяни прийняли це як належне. Донині данці не є завсідниками кафе та воліють відпочивати вдома.
Ще один приклад: подивіться через Google Maps на автівки на вулицях Копенгагена — їх не дуже багато, вони досить старі. Ви побачите набагато більше велосипедів (країна побудувала 12 тис. км велодоріжок та має величезну націнку на купівлю автомобілів). Для порівняння з Україною пройдіться вранці або в обідню пору робочого дня Хрещатиком.
Новою ідеологією Данії 50 років тому став зовсім не соціалізм, а економія енергоресурсів, вторинна переробка відходів, екологічне спалювання сміття, використання національних ресурсів для ТЕС замість вугілля тощо. Так виглядає здорове ставлення як до власних доходів та видатків, так і до загальнодержавних.
Водночас окремі українські громадяни готові просто повірити, що економічна система може раптово, як Санта на Різдво, виплюнути для них зарплати в $4000 та знизити тарифи, податки, побудувати супердороги та давати кредити під низькі відсотки. Нічого (само собою) не вимагаючи від них особисто.
«Переорієнтація та реінтеграція бомжів» — чудовий план для держави з підвищеною соціальною та політичною відповідальністю громадян. Крім того, ще й із здатністю мислити наперед та працювати на довгострокову перспективу.
Наведу простий приклад. Інвестори одного з ЖК під Києвом критично відмовляються укладати договір із організацією, яка готова на перших порах після введення в експлуатацію обслуговувати будинок за прикладом ЖЕКу. Водночас не обговорюється, що до створення ОСББ у період ремонтів (особливо — у період ремонтів, коли один необережний викид відходів у злив унітазу може призвести до поломки каналізаційної труби) будинок все одно треба підтримувати силами якоїсь обслуговуючої фірми. І не безкоштовно.
«Спочатку і так багато сміття не буде, будівельний — винесемо, під'їзди в цей час прибирати не треба», — заявляють майбутні мешканці. Очевидним є бажання заощадити, не несучи при цьому жодної відповідальності за будівлю.
Інший приклад — продаж своєї ж землі селянами у 2007-2008 роках (у ті короткі періоди, коли не діяв мораторій), а потім звернення до колишніх орендарів із вимогою грошей. Тому що зароблені від продажу кошти вже витрачено, інвестовані вони нікуди не були, а оренда була єдиним джерелом доходу. Йдеться щонайменше про довгострокову відповідальність за власний бюджет та виживання.
Будь-яка людина в складних життєвих умовах, реінтегрована державою, зможе соціалізуватися тільки в тому разі, якщо вона сама цього захоче. Якщо вона розуміє, що це не тимчасова удача, а там будь що буде, а можливість перейти на інший рівень існування. Інакше така людина повернеться на вулицю та сподіватиметься на наступний прихід «допомоги на халяву».
Увесь цей потік роздумів та прикладів я пишу задля наступного висновку: не так важливо, яку модель економіки обирає держава для свого розвитку. Жодна з них не працюватиме адекватно, якщо людина хоче від цієї системи «побільше та на халяву і щоб нічого не вимагали натомість».
Як би ти не назвав цей корабель – соціалізм, лібертаріанство, капіталізм, – якщо більшість громадян не відчуває ані крихти соціальної відповідальності, то він приречений на економічну поразку.
Читайте також
