Небо не впало на землю. Те, чого боялися чимало українських виборців, не відбулося: ставши президентом, Зеленський не пішов на зближення з Росією. І зовсім неважливо, чи хотів він особисто цього, чи ні. Його рішення зараз підпорядковане політичній доцільності. Щоб партія Зеленського виграла парламентські вибори, він був змушений чинити так, як до вподоби громадянам.
А більшість українців хочуть йти, куди йшли, – в Європу. Рейтинг Опоблоку — близько 12%, і це нормально: українське суспільство схильне до різнополюсних настроїв. Але ця меншість, що все ж таки починає ставитися до Росії краще, не характеризує напрямку руху. Тому Зеленський із першим візитом поїхав до Брюсселя, а слідом – до Канади, де відкрито просив про допомогу армії. Він висловлює сподівання більшості: Україна не повернеться у Радянський Союз.
Отже, Зеленського мотивує політична доцільність – інтерес виборців і друзів України. І з друзями, і з виборцями в Україні зараз справи кращі, ніж будь-коли. Але найголовніше досягнення України за останні п’ять років – це громадянське суспільство, яке не дає політикам втратити відчуття реальності.
Українці починають усвідомлювати, що це їхня країна. Це відбувається не миттєво, але різниця з тим, що було п’ять років тому, відчутна. Українські виборці змінюються, і зміни починаються з найактивнішої частини – активістів, блогерів, тих, хто в політичному житті вже трохи облаштований.
Активісти і преса виявляють випадки корупції та беруть їх під контроль. Але журналісти обмежені тим, що з якоїсь теми вийде резонансний матеріал, а з якоїсь – ні. Тому про те, що десь украли мільярд гривень, пишуть, а про те, що обіцяли відкрити дитсадок, але не відкрили, не пишуть.
Та це і не їхня робота. Це робота виборця. Проте складається враження, що український виборець не усвідомлює, якими повноваженнями наділений, відправляючи депутата чи президента представляти свої інтереси. Він не користується своєю владою. Люди перестають себе асоціювати з тим, кого обрали, наступного ж дня після виборів. Нерідко навіть прізвища свого депутата не пам’ятають. Звичайно, йому можна і не демонструвати результати роботи, тому що виборець не приходить і не питає: «Депутат, ми тебе обрали. Ти як про нас дбаєш? Де дороги, школи, дитсадки, лампочки в під’їздах?»
Таке враження, що люди не вважають можливим вимагати чогось у власній країні для себе. Тому й кажуть, що, мовляв, «от дідько, хтось зараз обереться/не обереться, і це дуже вплине на наше життя». Люди почуваються так, ніби втрачають можливість контролювати ситуацію після виборів. Це неправильно. Завдання громадян – вимагати від влади те, що їм потрібно, й тоді, коли потрібно.
Відповідальність громадянина більша, ніж виборця. Робота виборця – проголосувати. Громадянина – проконтролювати, щоб у його країні все було так, як він хоче. Слідкувати за тим, кого він відправив у політику. Бо ж без виборця туди не потрапити.
Навіть якщо більшість проголосувала за того, кого меншість не хотіла, це не заважає меншості впливати на обраного — через петиції, листи, прийоми громадян, вуличні акції, врешті решт.
Сигналізувати міжнародним партнерам – теж завдання громадянина. Якщо за кордоном бачать статистику і розуміють, що запит українців на дружбу з Росією зростає, то як ми в цій ситуації можемо вимагати посилення санкцій? Спочатку ми повинні продемонструвати, чого прагнемо.
Ми не можемо знати, чого президент хоче насправді. Але політичний вибір обмежений. Можливо, він хоче миритися з Росією. Можливо, ні. Це не має значення, якщо цього не хочемо ми.
Навіть якщо партія «Слуга народу» здобуде більшість у Раді, то це мандат, але не вседозволеність. Оскільки ми, виборці, таке рішення ухвалили, то можемо його й змінити. Після Революції гідності і втечі Януковича це цілком зрозуміло. Український громадянин у такій ситуації себе проявляє як супергромадянин.
Якщо ми змусимо владу усвідомлювати, що нам не байдуже, — все буде чудово. То виконуймо свою роботу добре.