Суспільство розділилося на два протилежні полюси: одна частина — за жорсткі заходи карантину, інша називає їх антиконституційними та незаконними. Хто ж з них має обґрунтованішу правову позицію?
Багато юристів вважає, що норми Постанов КМУ №211 та №255 значно обмежують пересування деяких категорій громадян і порушують прямі норми ст. 33 Конституції, бо в Україні наразі не введено воєнний або надзвичайний стан (далі — НС). Але насправді там сказано, що кожному гарантується свобода пересування, «за винятком обмежень, які встановлюються законом». Тобто будь-яким законом України!
У випадку встановлення обмежень пересування у зв’язку з карантином такими обмеженнями є норми ст. 29, 30, 32 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Дехто з колег вважає, що пересування може обмежуватися лише у випадку введення надзвичайного стану за законом «Про правовий режим надзвичайного стану», згідно зі ст. 64 Конституції, але в цій статті вказаний лише вичерпний перелік конституційних прав, які не можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану, і в ньому немає свободи пересування.
Також у ч. 3 ст. 2 «Свобода пересування» протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що така свобода може бути обмежена у випадках, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки. Для охорони здоров'я чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Тому, вважаю, що конституційну гарантію свободи пересування може бути обмежено у випадку введення карантину людей та обмежувальних заходів, якщо держава дотримувалася трьох пунктів:
1. Обмеження прямо передбачені законом.
2. Обмеження є обґрунтованими та необхідними для охорони здоров’я.
3. Обмеження було введено відповідно до передбаченої законом процедури.
Щодо кожного з цих елементів зараз багато питань.
Обмеження прямо передбачені законом
Чи передбачені такі обмеження в статях 29, 30, 32 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі — Закон)? У ст. 29 цього Закону згадується досить абстрактне положення — мовляв, у рішеннях Кабміну про карантин, зокрема, встановлюються «тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, які покладаються на них». Тобто це доволі бланкетна норма, яка надає Кабміну повноваження встановлювати будь-які тимчасові обмеження прав фізичних і юросіб та додаткові обов'язки.
А в ст. 30 цього ж Закону в переліку повноважень місцевої влади є абстрактна норма, яка дозволяє встановлювати «особливий порядок проведення протиепідемічних, зокрема й інших заходів»! Під терміном «протиепідемічні заходи» може розумітися комплекс «адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб»! Тож якщо «притягнути за вуха» ці абстрактні норми, то виходить, що Кабмін може тимчасово обмежувати права громадян затвердженням «протиепідемічних заходів».
Виходить, що Конституція делегувала парламенту право встановлювати обмеження законами, а той своїм законом делегував ці повноваження Кабміну та місцевій владі без визначення виключного переліку заходів та їх обмежень. Така вже якість закону.
Обмеження є обґрунтованими та необхідними для охорони здоров’я
Чи є обмеження обґрунтованими та необхідними для охорони здоров’я суспільства? Чи захищає респіратор у громадському місці від вірусу? Чи обгрунтовані обмеження переміщення дорослих осіб разом більше ніж удвох? Це питання до доказової медицини.
ВОЗ оголосила пандемію, вчені ще вивчають вірус, але в світі вже є 5-6 країн, медичні системи яких не справляються з такою кількістю хворих.
І хоча офіційних даних про рівень ризику надвисокої смертності для українців немає, на державі лежить обов’язок вживати профілактичних та протиепідемічних заходів. У ст. 29 Закону вказано, що «в рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього».
Кабмін загалом зазначив просто, що метою карантину є запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі — COVID-19) з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 р. Тобто обставинами, що призвели до карантину, мабуть, є рішення Державної комісії. Більше жодної інформації для суспільства про те, коли обмежуються його права.
Тож, питання про те, чи є обмеження, встановлені Кабміном або місцевою владою, обґрунтованими, розумними та необхідними, може вивчати лише адміністративний суд за допомогою залучення доказів від спеціалістів у цій області – науковців-інфекціоністів.
Обмеження було введено відповідно до передбаченої законом процедури
Чи було введено обмеження відповідно до передбаченої законом процедури?
Згідно з законом, «питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я за поданням головного державного санітарного лікаря України».
Тут Кабмін здійснив цікавий юридичний маневр. Як ви знаєте, державну санітарно-епідеміологічну службу раніше ліквідували, а частину повноважень віддали Держпродспоживслужбі.
Але напередодні введення карантину заступнику міністра охорони здоров’я додали повноваження державного санітарного лікаря України. Окей, головний держсанлікар може бути без своєї служби, але разом з тим незрозуміло, чи подавав він до Кабміну подання про встановлення карантину.
Також при системному аналізі статей 29, 30, 32 Закону незрозуміло, чи мав право Кабмін процедурно запроваджувати карантин на території усієї країни. Так, у статті 32 Закону прямо вказано, що обмежувальні протиепідемічні заходи встановлюються лише місцевими органами в разі, коли в окремому населеному пункті, в дитячому виховному, навчальному чи оздоровчому закладі виник спалах інфекційної хвороби або склалася неблагополучна епідемічна ситуація.
Ще більше питань до дискримінаційних положень постанови про «самоізоляцію» за віковою ознакою. Так, ст. 24 Конституції вказує, що не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками. Дефініція «самоізоляція» як новий режим для громадян, яким виповнилось більш як 60 років, у будь-якому законі, звичайно, не згадується.
Та з іншого боку, відповідно до ст. 27 Конституції, «обов'язок держави — захищати життя людини».
І тут вже питання розумності та обґрунтованості заходів, які обирає держава.
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора