За кілька днів до виборів британська газета The Financial Times опублікувала редакційну статтю під заголовком «Україна вступає в нову політичну еру, знову».
Іронія цього заголовка відображає скептицизм по відношенню до найпопулярнішого українського політика Володимира Зеленського та його партії, яка блискуче перемогла на останніх парламентських виборах.
У 2014-му на хвилі Революції гідності багато говорили й писали про те, що готові потерпіти якийсь час, щоб прем’єр-міністр Арсеній Яценюк і президент Петро Порошенко, у яких був велечезний кредит довіри, провели швидкі та ефективні реформи.
Від них очікували ув’язнення корупціонерів, зміни судів, прозорих умов для бізнесу. Багато хто, щоправда, розумів реформи як підвищення зарплат і «безвіз», але загальний настрій був таким, що давав лідерам нації карт-бланш на радикальні перетворення.
Тоді експерти й учасники реформ в інших країнах попереджали, що революційний підйом триватиме недовго, і якщо не скористатися шансом, то новий з’явиться не скоро.
Шанс було упущено.
Але український народ романтичний. Тепер він знову вірить новому політику і очікує від нього змін.
Чого хочуть люди?
Чесної і прозорої політики, припинення свавілля податківців і силовиків, чесних судів, боротьби з корупцією. Якщо коротко, то створення таких умов, за яких би жилося вільно і заможно.
Для цього необхідно створити середовище, у якому б творчий потенціал людей, підприємницький талант, творчі прагнення не пригнічували силовики, податківці та різні пройдисвіти, які знають, де підмазати, щоб обійти конкурентів. Зазвичай це називається хорошим інвесткліматом. Він у нас за останні п’ять років не покращився.
Очікують від Володимира Зеленського й продовження політики попереднього президента, яка змусила нас повірити в те, що ми не осколок Російської імперії, а нація. Зі своїми культурою, мовою, армією, спортом і наукою.
І ось тут виникає слово «знову». Чи буде це знову невдалий експеримент, чи прорив?
Все залежить від Володимира Зеленського та його політсили. Від того, чи дотримається він своєї обіцянки поставити прем’єра-технократа, а не свого друга Андрія Богдана. Чи зуміє він відмовитися від своєї риторики в стилі Олександра Лукашенка. Чи замінить він свої показові прочуханки чиновників системною роботою з кадрами.
Багато що буде залежати від того, чи зможе він уміло вибудувати свої відносини з кредиторами України. Адже одна справа обіцяти виконати їхні вимоги, а зовсім інша — виконувати ці вимоги і зберігати при цьому підтримку мас.
Нова ера чи ще одна епоха, після якої про Зеленського будуть згадувати як про чергове розчарування?
Це повинен вирішити президент.
