На Донбасі пекло. Зі щоденними новинами, які хотілося б не чути. З новинами, які роблять із завзятих оптимістів таких само завзятих песимістів, розхитуючи на емоційних гойдалках, підсилених невиправданими завищенними очікуваннями, створеними українцями власноруч.
Одночасно з тим лунають голоси — від Кіссинджера до Пєскова, які спонукають Україну якомога швидше підписати мир і визнати статус-кво. Їм вторить карликовий алкоголік Мєдвєдєв, атакуючи як Україну, так і німецького канцлера, який заявив, що не має бути нав'язаного росією миру.
Здається, темна полоса завдовжки в нескінченність. Здається, немає світла. Здається, світ готовий кинути Україну.
Але стоп! Ви не бачите чогось дивного? Росіяни на тлі успіхів на фронті, локальних успіхів на Донбасі щосили намагаються примусити Україну піти на перемовини. Але чому? Чому зараз, коли в них успіхи? Чому вони раптом хочуть миру? Коли це Росія зупинялася своєю волею? Зазвичай світ силою санкційних погроз змушував Путіна домовлятися.
Парадокс, скажете ви? Ні, навпаки. Росія, сконцентрувавши всі сили, кинула їх в одну точку Донбасу. І досягає локальних успіхів на Донбасі. І хоче провести перемовини саме зараз. Бо саме зараз у них позиція сили. Саме зараз вони ще не до кінця виснажені. І вони хочуть зафіксувати досягнення. Зафіксувати на тлі емоцій перемог, хоча й локальних.
А що це означає? Вони розуміють, що вони на піку. І що найближчі тижні принесуть їм максимум можливого. І тому треба зафіксуватися. І тому треба активувати всіх своїх друзів, щоб мирна угода була саме зараз. Поки не прийшло озброєння. Поки не почалася «структурна трансформація» російської економіки, яку вони самі призначили на кінець другого кварталу.
І ми чуємо голоси про необхідність домовитися. Необхідність зберегти обличчя.
І про зовнішний світ. Кіссинджер — це ще не весь світ. Та й не дарма пов'язана з ним лобістська компанія допомагала просувати «Північний потік — 2». Тому він не випадковий мудрець. Ми можемо бути незадоволеними Німеччиною і Францією, але риторика Мєдвєдєва говорить про те, що Москва розчарована набагато більше. Не кажучи вже про непохитну позицію Британії і Штатів.
Та й раніше голоси друзів Путіна закликали Україну капітулювати. А тепер закликають не надто бити Путіна, щоб він зберіг обличчя. Динаміка позитивна.
Чи означає це, що Україна обов'язково переможе? Ні. Але це означає, що навіть ворог не бачить своєї стратегічної перемоги. І робить усе, щоб зберегти своє обличчя. І це природно, що він намагається це робити. Природно, що він активує свої активи й витрачає всі ресурси. Було б дивно, якби вони цього не робили.
Чи є у ворога ще сили? Так, бо він поставив все на кон в операції на Донбасі. І буде давити ще. Але ми маємо пам’ятати, що війна — це марафон. Війна — це гра в довгу. І як ми раділи перемогам під Києвом і Харковом, так будемо сумувати через поразки на Донбасі. Але це не кінець гри. Це просто один з епізодів. Жахливих? Так. Жорстоких? Так. Але війна сама собою жахлива й жорстока, війна — це найгірше, що може трапитися з країною. Війна — це найгірше, що може трапитися в житті людини. І вона вже трапилася.
Текст опубліковано за згодою автора
Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалу і може не поділяти точку зору його автора
Читайте також
Практичний кейс трьох українських компаній, які працевлаштовують людей з інвалідністю
Угода про надра між Україною та США: перші юридичні висновки та потенційні наслідки
Закон №4337-IX: як нові вимоги до перевізників змінять ринок автоперевезень в Україні
