Нинішнє становище українського суспільства викликає у людей різні емоції. Одна з поширених – сумне нерозуміння того, що відбувається, та перспектив. На наш погляд, цю емоцію окреслила фахівець із комунікацій Ярина Ключковська, поставивши у себе у фейсбуці кілька питань, на які вона не має відповідей. 
попросило відповісти на них психолога Олега Хомяка. У процесі розмови ми ставили від себе уточнюючі питання.
Я.К.: Чи може суб'єкт А вимагати від суб'єкта Б дотримання закону чи моральної норми, якщо сам її не дотримується? Чи є тут допустимі обмеження? Наприклад, якщо А порушує на 100 г, а суб'єкт Б на 10 кг?
– Тут ідеться про етичну норму, і насамперед людина застосовує її до себе. І тільки тоді ти маєш право вимагати аналогічної від іншої людини, якщо ми всі прийняли цю норму. Але якщо для цієї людини такої норми немає, вона її добровільно не прийняла, то застосування її до інших – це маніпуляції, щоб змусити іншого змінити свою поведінку.
Етична норма не має кількісного виміру, тому говорити про вагу порушення немає сенсу. Система бінарна: порушуєш норму чи не порушуєш. Як порушив – у думках чи діях – це вже інше питання. Можна пофантазувати і представити якийсь суд, який можливий і визначив би ступінь порушення моральної норми, але вердикт був би однаковий – «винний!». А ступінь тяжкості зазвичай визначають за тяжкістю наслідків.
Резюмуючи, можна сказати: якщо я щось порушую з погляду етики, то в першу чергу маю зайнятися відновленням себе, спокутою.
: Коли в соцмережах коментатори під постом незнайомої їм людини запитують: «Та як ви можете!«, «Як вам не соромно!» і т.п., це теж про етичні норми?
– Зазвичай люди, які так пишуть, на той момент відчувають гнів, ненависть, зневагу. Неусвідомлено, але під виглядом засудження та волання до етичної норми вони говорять із зовсім іншого стану. Так, вони апелюють до етичної норми, але це не означає, що вони її дотримуються. Засуджуючи, вони фактично прагнуть контролю, домінування, знищення інакодумців. Людина, яка поділяє норми, скоріше напише про етику як таку. А претензії – це інша дія.
Чи колишні заслуги є виправданням
Я.К.: Якщо суб'єкт у минулому порушив на 100 кг, а загалом зробив добра на стільки ж, чи має громадську ліцензію на діяльність? А як порушив на 100 кг, а добра зробив на тонну? А якщо навпаки? Як визначити прийнятне для суспільства співвідношення?
– Немає таких ваг. Кожна дія має свої наслідки та свій зміст, їх не можна порівнювати. Рахунок добрих та злих справ ведеться окремо. Як було сказано в одному з фільмів, «за це – нагородити, а за це – розстріляти».
Про якийсь взаємозалік можна говорити, якщо йдеться про спокуту раніше зробленого недоброго вчинку. Тобто ти щось порушив, і саме це виправив.
: У тих же соцмережах часто пишуть, мовляв, у цієї людини стільки заслуг, а тепер до неї висувають претензії. Або навпаки, не можуть припустити, що «злісний порушник» може зробити добру справу.
– Це досить примітивне уявлення про справедливість, вірніше, її тут немає. Якщо мені щось подобається у діях людини, тому що це цінно для мене, то я прощаю їй її недобрі вчинки, бо вони не вплинули на мене. Не треба знецінювати старі досягнення, але й не можна розглядати їх як індульгенцію. Потрібно розвивати в собі адекватність сприйняття та стосунки. Усі люди складно влаштовані, у них є і добре, і недобре.
: Оцінки «добрості» людей чи подій залежать від історичного контексту. Тому, наприклад, претензії активістів руху BLM до пам'ятників батьків-засновників США через те, що вони були рабовласниками, виглядають дивними – на той час раби були фактично у всіх.
– Так, неадекватно вимірювати людей із минулого за сьогоднішніми мірками. Але представляти їх як героїв, забуваючи реальні обставини життя, – це зробити з людини міф, втративши реальну людину. Історичний діяч – це справжня людина, зі своїми плюсами та мінусами, а герой – це персонаж міфу.
«Правди немає» або вона таки є
Я.К.: Де межа між чеснотою та «білим пальто»? Чи є «біле пальто» вадою? Чи є життя у моральній сірій зоні (наприклад, realpolitik) необхідністю?
– Метафора «біле пальто» характеризує гординю. Таку тонку духовну гординю, яка називається також гордістю на чеснотах. Людина реально робила і робить добрі справи, але на цьому паразитує його гординя.
Що стосується горезвісної «реальної політики», то це одна з рис нашої епохи постмодерну. Коли всі символічні лави деконструювали, смисли стали відносними, залишилися лише інтереси. Діємо на основі своїх інтересів, а розмови про цінності вважаємо чимось непрактичним. Але саме символи за великим рахунком і роблять людину людиною, вона має символічне поле.
Окремі люди в такій ситуації можуть зберігати ясність розуміння, але на масовому рівні виходить, що «правда немає», що «все відносно» – так звана постправда, відсутність орієнтирів, авторитетів. Прикладом цього є, наприклад, те, що часом у ЗМІ за якоюсь об'єктивно значущою інформацією розміщують коментарі фактично анонімних людей із соцмереж. Навіщо мені знати думку про значущість для літератури конкретного письменника, висловлену людиною, яка до літератури має відношення просто як аматор?
Я.К.: Чи існують взагалі цінності, чи залишилися лише інтереси?
– Цінності – це не просто те, у що ми віримо. Це деякі смислові поля, у релігійному світосприйнятті це було представлено як ангелів. Ці смислові поля існують поза людиною. Він може звертатися до них або не звертатися, вірити та спиратися на них чи ігнорувати.
Через абсурд, про який ми з вами говорили у попередньому питанні, у суспільстві розвивається криза. Якщо етика зруйнована і єдиний орієнтир – це інтереси, суспільство розвалюється через внутрішній хаос. І в результаті на дні кризи починають згадувати «Бога». Я зауважив, що останніми місяць-два в інформаційному просторі почали з'являтися тексти та висловлювання про етику в міжнародній політиці, всередині країни. Коли навколо все руйнується, люди намагаються знайти опору в нематеріальному, тому що більше нема на що спертися. Думаю, тема етики зараз актуалізуватиметься.
Я.К.: Чи є ідеалізм недоліком?
– Часто ідеалізм – це юнацька позиція, незрілість. Дорослий розуміє, що ідеалів багато, вони різні, а реальність далека від них. Ідеаліст робить дві помилки. Перша – вважає, що серед ідеалів є «єдино правильні». Друга – що ідеал можна реалізувати на 100%. Але спроби зробити це в реальному світі часто призводять до геноцидів, тоталітаризму тощо, прагнення все жорстко підкорити. Реалізувати ідеал прагнуть не через перетворення його на суспільну норму, через яку регулюють те, що відбувається, а через тоталітарне підпорядкування.
Що може врятувати суспільство, яке розвалюється
Я.К.: Чи життєздатне суспільство, в якому різні сегменти дотримуються протилежних поглядів, рівень довіри мінімальний, все обтяжене історичними та поточними гострими травмами та активністю зовнішнього ворога?
– У питанні описано деградуюче суспільство, що розвалюється на частини. У ньому немає утримуючої, згуртовуючої сили. Таку роль у суспільстві зазвичай відіграють лідери – офіційні (люди у владі) та неофіційні – таким лідером у сучасній Україні був Любомир Гузар, але він помер, інших я поки що не бачу. А влада, як бачимо, демонструє хіба що антигромадську позицію – грабіж країни навіть у умовах війни. Згуртовуючої ролі немає, багато фейків та маніпуляцій.
Зупинити ці процеси, як на мене, вже не можна. Так продовжуватиметься до катастрофи, кризи. Держава Україна збережеться хоча б тому, що наші західні партнери зацікавлені в її існуванні, але суспільство деградуватиме. У такі моменти зазвичай з'являються нові лідери зі своїми ідеями, довкола яких починаються процеси структуризації. Але вони можуть супроводжуватись серйозними втратами для держави Україна, наприклад, територіальними.
: А як, звідки можуть з'явитись неформальні лідери?
– Якогось єдиного алгоритму тут не може бути, але завжди це якось відбувається. Такі претенденти на лідерство – це люди, які сформувалися як особи, які пройшли певні етапи розвитку. І вони мають мати доступ до публічності. Ну і третє – вони мають бути цікаві суспільству, значній кількості людей.
Читайте також
