Олександра Березовська

Цього тижня кінокритики знову тематично розділили рецензії. Про сльози чоловіків розповідає чоловік. Про гординю та аристократів — жінка.

Цього тижня у нас дві рецензії і два автора. І справа не в гендерних стереотипах: так склалося, що про війну краще розкаже чоловік, а про мир— жінка.

10 років тому світ побачив вічну зомбі-історію, але під іншим кутом: не страшно, а весело; цинічно й огидно. Коротше, глядачам сподобалося. І ось нова історія «Зомбіленд: Подвійний постріл» знову в кінотеатрах. І знову з акторським квартетом Вуді Харрельсон, Джессі Айзенберг, Емма Стоун і Ебігейл Бреслін.

На жінок на межі нервового зриву у реальному житті дивитися складно і важко. Але коли це Анджеліна Джолі і Мішель Пфайффер — від такого видовища не відмовляться навіть чоловіки.

Режисер «Життя Пі», «Горбатої гори», «Тигра, що підкрадається, дракона, що зачаївся» Енг Лі у своєму новому фільмі «Двійник» здійснив амбітну спробу здивувати глядача. Тому використовував втричі більше кадрів на секунду при зйомці і вдвічі більше Вілла Сміта на екрані.

Це був сюрприз. М'яко кажучи.

Невиразна реклама, не до кінця зрозумілий трейлер фільму, в якому чи то про душу, чи то про Космос, вводить багатьох глядачів у ступор. І не тільки їх. Українські прокатники не розуміли, як рекламувати це кіно і вирішили утриматися від агресивного маркетингу.

«Я чортів шериф цього сраного міста». Аудіозапис з таким визнанням від відомого і впливового кінопродюсера Гарві Вайнштейна був «справжнім ексклюзивом» для журналіста, який потрапив на презентацію чергового фільму наприкінці 90-х. І «невчасно» увімкнув диктофон. Але запис так і залишився записом. Керівництво редакції тоді не ризикнуло переходити дорогу насправді шерифу цього міста.

Почну банально: ви хотіли коли-небудь зайняти чиєсь місце? Чи повторити чужу долю? Впевнена, у десятці відомих особистостей половина буде віддана акторам і музикантам. Безумовно, при найближчому розгляді або спробі зблизитися, ми переважно розчаровуємося або розуміємо, що вони такі ж самі люди.

Катрін Денев приїхала до Одеси на кінофестиваль. Вона стримано спілкувалася з журналістами, терпляче розповідала про акторську роботу на майстер-класі. Курила на терасі готелю «Моцарт». З великою гідністю і без зайвих слів прийняла нагороду «За внесок у світовий кінематограф» від організаторів фестивалю. Порушивши всі норми дрес-коду, з'явилася на червоній доріжці в легкому шовковому брючному костюмі. І, здається, всього лише на мить, але ж була тут щаслива. Коли придбала на Новому ринку розсаду помідорів, щоб відвезти в свій 17-й округ Парижа. Про щастя мимохідь, правдиве ставлення до старості Катрін Денев розповіла .

Ми всі давно вийшли з того стану, коли лише одна згадка про «Золоту гілку» Каннського кінофестивалю могла ввести в транс, змушуючи запитувати про зайвий квиток на прем'єру і захоплено мовчати. А насправді гарячково гортати інтернет і зайвий раз перевіряти себе: «Це точно кращий фільм Канн?»

Французи — брати Люм'єр — подарували світу кінематограф. І французи ж досі завдяки кіно допомагають нам, глядачам, розібратися в побутовості, що нависає. Любовні трикутники, криза сімейних відносин, заплутані зв'язки між сестрами-братами, зятями і свекрухами — вічні теми для сценаристів. Пишуть багато, знімають ще більше. А дивляться — завжди. Французьким режисерам легко вдається знімати «про сімейні цінності» в будь-якому жанрі поготів.

Якщо з якоїсь причини ви не в Одесі на кінофестивалі і не на музичному марафоні Atlas Weekend, то йдіть в кіно. Але буду чесною — цього тижня шукати там нічого.

Кажуть, спойлери — найстрашніше слово для шанувальників творчості Marvel. Якщо ви не дивилися фінал «Месників», забудьте про «Людину-павука: далеко від дому». Інакше перегляд нового творіння перетвориться на операцію з зашивання розбитої голови без анестезії.

"Дорогі дорослі, ласкаво просимо на сеанс психотерапії". Таку заставку американська анімаційна студія Pixar могла б сміливо повісити ще кілька років тому. Кожен фільм, зроблений компанією – від "Тачок, "Суперсімейки", "Корпорації монстрів", "Вперед і вгору" і, звісно, "Історії іграшок" – не просто констатує давно прийнятий факт, що ці хлопці неймовірно круті. Вони роблять неможливе. Якщо на секунду озирнутися на глядачів у кінотеатрі, можна побачити батьків, витираючих сльози. І дітей, занурених у анімаційний світ.