Попередня історія із системами автоматичної фіксації порушень тривала менше двох років — Конституційний Суд визнав незаконність подібної форми адміністративних стягнень.
Судова система будується на прецедентах. В історії України вже був епізод із камерами автоматичної фіксації порушень, який розпочався «за здравіє», а закінчився – як зазвичай. Потік «листів щастя», що хлинули до поштових скриньок автолюбителів у 2008 році, півтора року потому обернувся такою кількістю оскаржень, що буквально закупорив роботу судових органів.
Річ у тім, що камери не мали (і зараз не мають) функції розпізнавання обличчя водія, і для встановлення особи порушника використовувалися... бази реєстраційних знаків. Тобто співробітники МВС огульно штрафували власників, ігноруючи той факт, що автомобіль, який потрапив до об'єктивів камер, може бути вже проданим за дорученням, експлуатуватися на підставі тимчасового реєстраційного талона і т. д.
Обґрунтування? Силовики посилалися на статтю 14-1 КУпАП (застосування фото- та відеофіксації порушень ПДР), яка нібито дозволяє їм виносити постанову про правопорушення заочно (не обтяжуючи себе зупинкою порушників) і надсилаючи штрафні квитанції поштою. Тобто законодавець, всупереч закріпленій Конституцією презумпції невинуватості, переклав відповідальність за порушення ПДР з водія на власника ТЗ.
Крім того, ще є стаття 33 КУпАП («Загальні правила накладення стягнення за адміністративне правопорушення»), яка зобов'язує враховувати особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують відповідальність.
У 2010 році КСУ поклав кінець «листам щастя», скасувавши відповідні норми Кодексу України про адміністративні правопорушення. І водночас нагадав, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. А також ще раз підкреслив неможливість притягнення до адмінвідповідальності осіб, які не вчиняли правопорушення, та що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущенні. Тож власник ТЗ не зобов'язаний доводити свою невинність.
Згодом Європейський суд з прав людини і зовсім визнав «каральну кримінально-правову сутність» КУпАП, який з точки зору дотримання прав людини не бачить різниці між кримінальною справою та адмінправопорушеннями.
Адреси камер фотовідеофіксації та дозволена швидкість руху
Що змінилося відтоді? Принципово – нічого. Як і раніше, порушники не зупиняються, протокол не складається і постанови виносяться без участі особи, яку притягнуто до відповідальності. Оскільки переписати Конституцію силовикам не під силу, вони вирішили підстрахуватися з іншого боку – відвернути громадян оскаржити незаконність притягнення їх до адмінпокарань. Постановою №11-1287апп18 від 18 березня, тобто якраз під запуск системи автоматичної фіксації порушень, вони домоглися від Верховного Суду рішення про необхідність сплати судового збору за оскарження незаконних дій співробітників поліції під час винесення постанов про порушення ПДР.
Арифметика проста: мінімальний розмір судового збору становить 840,8 грн, що набагато більше за штраф, сума якого складає 255-510 грн. Звісно, рано чи пізно знайдуться юридично грамотні громадяни, які оскаржать «листи щастя» і замість оплати штрафу стягнуть з казначейства судовий збір плюс вартість послуг адвоката. А через 2-3 місяці сформується єдина практика, і КАФ знову визнають незаконними.
Але і цього часу силовикам вистачить для збору сотень мільйонів гривень штрафів. Статистика знає все: за перші 36 годин роботи у Києві та Київській області система зафіксувала 92056 випадків перевищення швидкості. А це вже щонайменше 23,5 млн грн.
Законність роботи системи оскаржили в Конституційному суді буквально на третій день після її запуску. Як повідомила керівник управління комунікацій КСУ Мар'яна Гайовська-Ковбасюк, Перший сенат КСУ на закритій частині пленарного засідання продовжив розгляд справи за конституційною скаргою про відповідність Конституції України положень частини першої статті 14(2) КУпАП. У ній зазначено, що до відповідальності можна притягнути фізичну особу або керівника юридичної особи, на яких оформлено ТЗ, навіть якщо вони не керували ним під час вчинення правопорушення. Тобто ця стаття дозволяє залучити до адмінстягнення громадян, які закон не порушили. Отже, це суперечить частині 2 ст. 61 і ч. 3 ст. 62 Конституції України.
Отже, як оскаржити «лист щастя»?
«Підставою є стаття 287 КУпАП «Право оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення», – коментує ситуацію Наталя Швець, член АПУ й адвокат Ario Law Firm. – Порядок оскарження визначається ч. 3 статті 288 КпАП до вищестоящого органу (до вищестоящої посадової особи) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з огляду на особливості, які визначено цим Кодексом».
Крім того, заявку можна подати на сайті court.gov.ua.
Список адрес уповноважених підрозділів ДПП, куди громадяни можуть звертатися з питань автофіксації
Скаргу потрібно подати протягом 10 днів від дня набрання постановою чинності. У разі пропуску зазначеного строку через поважні причини за заявою особи, щодо якої було винесено постанову, строк може бути поновлено органом (посадовою особою), уповноваженим на розгляд скарги. Таке право передбачено ст. 289 КУпАП.
«Якщо ви не згодні з постановою, то, звісно, її необхідно оскаржити, — додає юрист Олександр Ягодка. — Можете послатися на технічну помилку щодо того, що начебто недостатньо чітко видно номер; на некоректну швидкість; на те, що на фото чи відео не видно особи (найчастіше, оскільки камери не є досконалими у визначенні осіб); вашим автомобілем користується декілька осіб, а до таких, що «належать користувачеві», можна віднести лише один. Презумпція невинності є фундаментальним правовим положенням та однією з європейських і конституційних гарантій, а тому обов'язок доведення вини в адміністративному провадженні має покладатися на поліцію».
Потрібно розуміти, що КАФ не можуть запобігти аварії, а надто те, що розставляють їх зовсім не в місцях концентрації ДТП. Потрібні не каральні, а превентивні заходи. Підвищення безпеки дорожнього руху – комплексний підхід, що охоплює оптимізацію всієї дорожньої інфраструктури. Починаючи від освітньо-виховної роботи у дитячих садочках і закінчуючи плануванням транспортних потоків.
