Щойно закінчився фінал моєї психотерапії. Сеанс був уже скайпом. У групі жартували, що, можливо, наступного разу ми взагалі всі будемо онлайн. Було багато тривоги. З тривогою справлятися непросто, особливо, коли ти ізольований на острові, а вдома у тебе троє малолітніх дітей з твоєю мамою.
Мене звати Ноа Кременчуцька, я — мати трьох синів. І я не можу повернутися в Україну до сім'ї з Мальти. І, схоже, уряд про таких, як я, забув.
Я запланувала відпочити – поїхати до близької подруги на тиждень. Рішення було спонтанне: подивилася недорогі квитки й вирушила. Мій квиток був на 9 березня, і додому я мала повернутися через Німеччину компанією Lufthansa вже 16-го.
Пересадка в Мюнхені — лише пару годин. Паніки не те що не було — ніхто навіть не був у масках. Нічого особливого на огляді. Запитали тільки про зворотний квиток, але так було практично завжди. Я одягла свою новеньку рожеву маску, зробила пару смішних сторіз, серйозне селфі та полетіла.
У четвер, коли захворів Том Хенкс, я засмутилася: за пару годин новина про те, що США закрили кордони, вже схвилювала. На Мальті було все спокійно. У п'ятницю місцева мешканка сказала, що на острові є три випадки. За 15 хвилин Lufthansa скасувала рейс з Мальти і дала інші дати на виліт з Мюнхена. І взагалі не з Мюнхена, а з Франкфурта. Почалася плутанина. Ще за 15 хвилин в мережевий магазин LIND вже пускали по троє. Продуктів вже не було. Точніше, були, але ось які: першим йшло «заморожування», потім – солодка вода та м'ясо. Полиці зяяли.
Коли ми повернулися додому, мама подруги (вона, до речі, резидент) повідомила, що під час прогулянки з онуком приїхала машина, і працівники якоїсь служби попросили піти з дитячого майданчика. Майданчик закрили. Тоді я й зрозуміла, що розпочався карантин. Без паніки. Без істерики. Поки що. Допоки не стало відомо, що Мальта зупинила всі сполучення з Європою і що вибратися звідси – незрозуміло як. Незрозуміло коли. І тут настала інформаційна темрява.
Але до цього ще був квиток на Turkish Airlines, які здійснювали вильоти з Мальти до Києва і були відкриті. Квиток за 10 тис. грн є, і з легким серцем я почала чекати вильоту. Тривожно, скажу я вам. Аеропорт. На стійці реєстрації симпатичний перевіряючий поцікавився, чи я туркеня:
— Ні.
Куди я лечу:
— Київ.
І як я прилетіла:
— Через Мюнхен.
На борт літака мене не пустили.
This is not recommendation! This is LAW! Туреччина заборонила в'їзд пасажирам, які повернулися з Німеччини менше, ніж 14 днів тому. Тобто, прилетівши до Туреччини, я б потрапила на карантин. Або мене відправили б назад на Мальту. Зараз, поки я пишу цю колонку, Turkish Airlines підтвердили, що буде літак евакуації українських громадян 17 березня. Тобто в той час, коли кордони вже будуть закриті.
І тут почалося. Найактивніша група, яка справді допомагає, — це «Хочу додому». Там за хештегом #хочудомой є групи всіх українських громадян, які розкидані по всіх куточках нашої неосяжної планети. Окремо створені групи країн, де знаходяться люди. Наприклад, Мальту потрібно шукати за хештегом #мальта. Деякі з українців повертаються: це переважно люди з відомих туристичних місць і ті, у кого немає пересадок. Тобто прямі рейси так чи інакше літають. Ті, що повернулися, відзначають, що перевізники літають на напівпорожніх літаках. На сайтах купити квитки неможливо, а якщо можливо, то за шалені гроші, абсолютно несамовиті. Люди допомагають один одному. Апдейти дуже швидкі. Є ті, хто ризикують і переходять кордони пішки. Є ті, кого пустили на кордоні. А є такі, як я: нас — 25 зареєстрованих громадян України на середземноморському острові, до яких нікому немає діла.
Я зв'язувалась із заступником консула на Мальті, залишила заявку, описала ситуацію. Те саме за рекомендацією зробила й на сайті італійського посольства. Тиша. Я також зареєструвалася в системі «ДРУГ» — відповідь не прийшла. Я здала всі квитки. Повернень та відповідей немає. І це єдине, що я можу зробити.
Як я почуваюся? Я відчуваю себе безпорадною багатодітною матір'ю, до якої нікому немає діла. Я відчуваю, що я ніяк не можу допомогти ні моїй родині, ні моїм дітям — нікому. Я відчуваю, що вони теж не можуть мені допомогти. Бо допоки не збереться повний літак, нас не вивезуть. Нам не дають ніяких інструкцій. Мені не запропонували допомогу з харчуванням, хоча я написала, що у мене є особливості – з проживанням, з поверненням квитка. У мене немає інформації про строки повернення. У мене немає інформації про реальний стан справ в Україні, в Києві.
Зараз близько 4 тисяч людей в групі і майже півтори тисячі постійно онлайн. Повернулися одиниці. Повернулися люди, які самі купували собі квитки – їх не вивозила країна. Вчора в аеропорту я стояла і з заздрістю дивилася на громадян Німеччини. За ними прилетів літак, і вже сьогодні вони обіймуться зі своїми сім'ями. Я просила приєднати мене до цього рейсу, бо у мене на нього були квитки. Просила консульство. Відповідь була такою: «Ми нічого не можемо зробити. Чекайте».
Жити в Україні — це означає жити в стражданні та ізоляції?
Жити в Україні — це означає самостійно боротися за себе і свою сім'ю?
Жити в Україні — це означає бути покинутими напризволяще?
Жити в Україні? Хотілося б повернутися й обнятися зі своїми хлопчиками якомога швидше!
Реву...