Анастасія Пустовіт — українська акторка театру та кіно, яка є частиною трупи Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі. Глядачам вона добре знайома за роллю Каріни Вознюк у серіалі «Перші ластівки», а також за роботами у фільмах «Коли падають дерева», «БожеВільні» та новому українському серіалі «Повернення». Минулої осені вона отримала національну премію «Кіноколо» за головну жіночу роль у фільмі «Наш дім у вогні», а днями її волонтерську діяльність президент відзначив орденом «За заслуги» III ступеня.
Її героїні — завжди непрості: з внутрішнім надломом, силою характеру та власною правдою.
Проте справжній резонанс викликала її участь у другому власному проєкті платформи «Київстар ТБ». В серіалі «Тиха Нава» Анастасія виконала одну з головних ролей. Її Кіра — капітан поліції, жінка, яка працює всередині системи, де правда не завжди вигідна, а відповідальність може коштувати надто дорого.
Про внутрішню трансформацію своєї героїні в «Тихій Наві», особисте відчуття теми мовчання, професійну витривалість і життя поза кадром Анастасія Пустовіт розповіла в ексклюзивному інтерв'ю для 
.
Анастасіє, в серіалі «Тиха Нава» ви зіграли майже еталонне стерво, яке використовує оточуючих для досягнення власних цілей. Є стереотипна уява, що поганих персонажів грати і простіше, і цікавіше, ніж протагоністів: мовляв, більше можливостей розкрити характер. Чи це так для вас?
Я, якщо чесно, взагалі не вважаю її стервою чи негативною героїнею. Можливо, це моя внутрішня заангажованість, але для мене Кіра — це жінка, яка виборює власну свободу. І ми бачимо її шлях — початкову точку і трансформацію в кінці. Тому в ній набагато більше світла, ніж може здатися на перший погляд.
Вона — приклад «сірої» моралі. Не чорне і не біле, а щось між, а це завжди цікавіше за однозначність. Грати її було надзвичайно цікаво саме через цю багатошаровість.
Ти не можеш просто «включити антагоніста» або грати класичну протагоністку. Треба рахувати ходи, стримувати прояви, не показувати справжніх почуттів тоді, коли вони є.
Ця роль стала для мене подарунком. Бо вона нетипова, і в ній дуже багато простору для нюансів.
Анастасія Пустовіт, Олександр Рудинський і Сергій Кисіль у серіалі «Тиха Нава». Фото: Київстар ТБ
Ваша героїня — капітан поліції, а ваш батько теж присвятив життя цій професії. Чи консультувались ви з ним щодо ролі?
Тато прослужив у правоохоронних органах недовго, і це ще була міліція. І, чесно кажучи, щастя ця професія йому не принесла. Він дуже швидко побачив систему зсередини: корумповану, жорстку, іноді безжальну до своїх же людей. Те, з чим він стикався щодня, поступово зруйнувало його уявлення про службу.
У дитинстві я, навпаки, мріяла про цю професію. Мені здавалося, що це про справедливість і захист. Але коли я стала старшою, тато вже говорив зі мною відверто.
І коли я отримала сценарій «Тихої Нави», раптом дуже добре зрозуміла, що саме він мав на увазі. У цій історії є багато про внутрішню боротьбу людини в системі, про компроміси та мовчання, яке іноді стає способом виживання.
Звісно, сьогодні структура змінюється, і це важливо визнавати. Але якщо дивитися ширше, на суспільство загалом, то мені здається, що нам ще дуже багато над чим треба працювати.
Анастасія Пустовіт і Михайло Жонін на знімальному майданчику «Тихої Нави». Фото: Київстар ТБ
«Тиха Нава» піднімає болючу тему мовчання. Чому, на вашу думку, нам зараз так важливо говорити про те, як страх і байдужість руйнують суспільство зсередини?
Бо замовчування — це, по суті, зло. Воно створює дуже небезпечну ілюзію, що нічого не відбувається. Якщо про це не говорити — значить, ніби й проблеми немає. Це певною мірою спадок радянського мислення: не виносити сміття з хати, терпіти, не піднімати незручні теми. Але мовчання нічого не вирішує — воно лише консервує проблему.
Бо щойно щось стає явним, із цим вже треба щось робити. Це вже не можна «розвидіти». І так, кардинально змінити суспільство за один день неможливо. Але ми шукаємо способи працювати з цим.
З’являються закони, які захищають жертв. У кривдників виникає страх публічного засудження — і це важливо. З’являється терапія як спосіб впоратися з травмою — і для постраждалих, і, як би дивно це не звучало, для самих насильників. Бо якщо не працювати з причинами, насильство просто повторюватиметься.
Мені здається, це і є ознака того, що суспільство дорослішає: воно намагається не заплющувати очі на жорстокість, а знайти механізми, як із нею впоратися. І це вселяє надію. Вважаю, що сьогодні ми справді можемо зробити більше, ніж раніше, щоб уникати злочинів — через освіту, відкриті розмови, підтримку тих, хто наважився говорити.
Бо говорити — це не просто вимовляти слова. Це ще й усвідомлювати, а усвідомлення завжди про відповідальність і про пошук виходу.
У серіалі «Повернення» ви граєте волонтерку — роль, яка є вашим щоденним життям поза кадром. Чи близька вам ваша героїня з цього проєкту? Та що було складніше: грати те, що ви добре знаєте, чи намагатися відсторонитися від власного волонтерського досвіду, щоб не перетворити роль на «документалістику»?
Насправді найскладніше було не те, що роль близька до мого життя. Найскладніше — повернутися до професії після довгої паузи. Знову відчути себе акторкою. Зіткнутися з внутрішнім страхом, що ти щось втратила — форму, навички, інтуїцію, ту професійну «м’язову пам’ять».
А все, що стосувалося самої героїні, — навпаки, не викликало складнощів. Бо це те життя, яким я живу. Мені не потрібно було вигадувати інтонації чи шукати штучні емоції. Я добре знаю ці стани — втому, відповідальність, внутрішню зібраність, коли ти просто робиш те, що маєш робити. Звісно, в цьому і є певна пастка.
І от саме це стало для мене професійним викликом — знайти баланс між особистим досвідом і акторською роботою.
Мені хотілося, щоб це було чесно, але водночас не буквально. Щоб глядач бачив історію героїні, а не мене особисто. І цей пошук рівноваги — мабуть і був найцікавішою частиною роботи над роллю.
Анастасія Пустовіт: Коли матеріал дуже близький, існує ризик піти в абсолютну правдивість, майже документалістику. Кадр з серіалу «Повернення» — Київстар ТБ
Що, на вашу думку, глядач має відчути в ту секунду, коли підуть титри після перегляду «Повернення»? Який «післясмак» для вас був би найціннішим?
Я б дуже хотіла, щоб у ту секунду, коли підуть титри, глядач відчув це як власну історію. Бо в цьому і є сенс нашої професії — зробити чуже життя доступним, дозволити людині прожити досвід, який, можливо, їй ніколи не доводилося переживати. Це про зіткнення двох різних світів — того, що «на екрані», і того, що в реальності. І якщо між ними виникає міст — значить, ми все зробили правильно.
Коли мені почали писати, що це дуже важливий проєкт, що люди плакали в кінці, я зрозуміла: це працює. Бо якщо з’являються сльози та співпереживання, значить, десь всередині запускається уважність до реальності. А що може бути ціннішим?
Мені здається, нам вдалося зробити нашу складну буденність трохи більш чуйною і добрішою. Це ще й спосіб інтеграції надскладного досвіду наших військових — і, зокрема, через гумор. Бо їхнього «професійного» гумору насправді дуже багато. І він теж є формою захисту, способом виживання. Через нього легше відкритися та підпустити до себе глядача.
Ми даємо цим історіям ім’я. Робимо їх видимими. Даємо шанс бути почутими. І водночас — даруємо віру в повернення. І коли ти відчуваєш, що як акторка ти стала частиною цього процесу, що твоя робота допомагає комусь відчути, зрозуміти, не відвернутися — це і є серце професії. Це той момент, коли ти розумієш: усе недаремно.
Це, мабуть, і є апогей творчого щастя.
Анастасія Пустовіт і Євген Григор'єв в серіалі «Повернення». Фото: Київстар ТБ
Чи допоміг вам особистий досвід боротьби з емоційно складними станами глибше відчувати своїх героїнь?
Так, безумовно. Мені здається, з досвідом приходить бажання менше «показувати» і більше бути. Раніше, можливо, хотілося емоцію підкреслити, виділити, зробити її помітною. Зараз навпаки — хочеться стриманості, тиші та спокою. Коли ти по-справжньому розумієш, про що говориш, тобі не потрібно це доводити глядачу — він усе відчує сам.
Особистий досвід складних станів дає можливість створювати тонший, унікальний малюнок ролі. Але водночас наша професія — це не лише про проживання. Це ще й про відсторонення. Є камера, звук, технічні особливості, партнер, світло — ти мусиш усе це враховувати. Тобто твій власний досвід має бути вже інтегрований, прожитий, не сирий.
Я не можу сказати, що вже повністю дійшла до цієї точки внутрішньої рівноваги, але точно рухаюся в цьому напрямку. І для мене це дуже цінний шлях.
Кадр з фотосесії, яку зробила для Насті Анастасія Водченко.
Зараз багато українців згадують, як зустріли перші дні великої війни. Якщо це буде не дуже болісно, про що ви думали в перший день, тиждень, два? Коли ви зрозуміли, що реальність війни з нами надовго?
На диво, в перші дні я була дуже спокійна, дослухалася до себе. Я довго жила з відчуттям, що це може статися. Ця тривога майбутньої війни виснажує набагато більше, ніж сама дія. І коли пролунали перші вибухи, реальність нарешті перестала бути уявною, а стала конкретною.
А от усвідомлення, що це надовго, прийшло не одразу. Спочатку є якийсь внутрішній режим мобілізації — ти збираєшся, дієш, допомагаєш. А вже потім, коли стає зрозуміло, що це не тижні й не місяці, а роки — тоді приходить інше відчуття. Думаю, саме це і стало однією з причин мого вигорання і депресії. Бо психіка не одразу приймає масштаб.
Анастасія Пустовіт: «Буває дуже боляче, страшно, несправедливо. Але я жива. В наш час бути живим — це розкіш».
Як ви бережете свій емоційний ресурс у часи великого навантаження?
Психотерапія і проживання. Це, можливо, дивно прозвучить, але зараз я можу сказати, що часто буваю щасливою. Саме тому, що не знаю, скільки мені відведено часу. Я не хочу спостерігати життя збоку — я хочу його жити.
Я дозволяю собі планувати, відчувати, плакати, кохати, працювати. Після депресії, коли світ ніби зупиняється і ти сам собі не належиш, можливість знову дихати на повні груди — це неймовірне відчуття. І я його дуже ціную.
Про які ролі або теми вам сьогодні хочеться говорити далі як акторці театру та кіно?
Це дивно, але я не маю конкретного жанру чи ролі в голові. Мені хочеться говорити про нас — про внутрішнє і зовнішнє. Про те, що відбувається з людиною всередині, коли світ довкола змінюється.
І дуже хочеться, щоб ця розмова була глибокою і чесною. Навіть якщо вона неприємна. Бо часто ми уникаємо складних тем. Але я вірю, що ми поступово стаємо готовими до таких розмов. Головне — не підміняти поняття і не прикрашати реальність.
Зараз багато хто живе без планів на завтра. Чи є у вас мрія або мета, не пов’язана з кіно чи волонтерськими зборами, яка тримає вас у тонусі?
Подорожувати. Я пам’ятаю, як стояла в Римі і плакала від краси навколо. Тоді подумала: якби люди могли по-справжньому дивитися й бачити, відчувати красу життя — війни б не сталося. Бо як можна руйнувати це все? Який у цьому сенс? Приходити на чужу землю, забирати життя, втрачати своє — це ж абсурд.
Я ніколи цього не зрозумію, ніколи не зрозумію росіян. Війна для мене — абсолютно протиприродне явище. Ми змушені боротися за виживання, бо в нас немає вибору. Але в тих, хто це почав, вибір був. І для мене це назавжди залишиться болючим питанням.
Ви багато віддаєте — і в кадрі, і в житті. А що є вашим «безпечним місцем»? Хто або що допомагає вам не розсипатися на шматки після важких знімальних днів або складних волонтерських запитів?
Мій дім. Без перебільшень — бо я справді самітниця за характером. Мені іноді критично не вистачає кількох днів повної тиші, без контактів із зовнішнім світом, без постійних розмов і повідомлень. Я дуже багато віддаю — в роботі, у волонтерстві, у спілкуванні — і щоб не вигоріти, мені потрібно мати місце, де я можу просто мовчати.
Я люблю самотність. Люблю свою закритість. У тиші я відновлююся. І саме там я знову знаходжу внутрішню опору.
Помилка в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть: Ctrl + Enter
