Скільки людей проживає в Україні натепер? Для чого потрібно проводити перепис населення? Чи потрібно підвищувати пенсійний вік? Яке значення має вища освіта в Україні? На ці та інші запитання під час подкасту «Центру економічної стратегії» відповідала Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та досліджень якості життя імені М.В. Птухи. 
підготував найважливіше з того, що вона сказала.
Скільки людей нині проживає в Україні
Ми вважаємо, що 29–30 млн. Точно відповісти зараз абсолютно неможливо. У проведенні оцінки нам дуже допомагають оператори мобільного зв’язку. Крім того, ми аналізуємо ситуацію на ринку праці, зокрема за допомогою Big Data — яка пропозиція на ринку праці. Ідея полягає в тому, щоб, застосовуючи кілька методик, отримати приблизно однакову цифру.
Уряд не наводить таких цифр, бо тоді їх сприймали б як офіційні дані. А ми можемо їх наводити — це наукова оцінка.
Для чого потрібно проводити перепис населення
Перепис населення проводиться не для того, щоб дізнатися кількість людей. Повірте, перепис відбудеться, і ми побачимо, що оцінки чисельності були більш-менш точними. Справа в тому, що нам потрібно знати віковий склад населення. З гендерним складом трохи простіше, але щодо кожної вікової групи виникають питання. Крім того, потрібно знати освітній склад населення.
А далі починається: потрібно знати сімейний склад населення, етнічний склад, адже багато рішень доводиться ухвалювати з урахуванням етнічного складу. Етнічний склад — це виключно перепис, оскільки людина сама визначає свою приналежність там. Додайте сюди зайнятість. Сімейний склад — це абсолютно серйозно.
Далі постає питання міграції. Де ви народилися? Ви живете там, де народилися? Якщо ви переїхали, то звідки?
Далі: скільки дітей ви народили за своє життя? Скільки з них живі? Це ключове питання для демографів, адже інакше дуже складно розробляти стратегію, спрямовану на підвищення народжуваності. Для нашої країни це дуже важливо.
Підвищення пенсійного віку в Україні
Коли ми 5–10 років тому обговорювали питання пенсійного віку, я вважала, що для жінок його слід підвищити до 60 років. Чи потрібно це зараз — не впевнена.
У чоловіків перед війною — зараз не можу сказати, скільки саме — середня тривалість життя після досягнення 60 років становила десь 14 років. Чесно кажучи, це вже на межі.
Адже ми не можемо допустити, щоб людина виходила на пенсію і наступного дня помирала. Це ж неправильно. Тому я не бачу зараз перспектив підвищення пенсійного віку.
Є ще одне питання. Багато людей, які досягають 60 років і не займаються фізичною працею, можуть і хочуть працювати далі. Тому треба враховувати це і відповідно формувати політику. Працювати з роботодавцями, хоча вони вже все це чудово розуміють. Дійсно, те, що ейджизм потрібно викорінювати на етапі прийняття оголошень про вакансії, — це абсолютно, це має бути жорстка державна політика.
Нам слід готуватися до того, що не де-юре, а де-факто люди працюватимуть довше. По-перше, вони хочуть і можуть. Змінюється економічна структура економіки, змінюються вимоги до робочої сили, дедалі більшого значення набувають кваліфікація та здатність виконувати нефізичні функції, і саме в цьому люди старшого віку можуть знайти себе.
По-друге, в Європі існує термін «срібна економіка». Проблема демографічного старіння — це не виключно український феномен. Там це розуміють і намагаються залучити до роботи якомога більше людей похилого віку.
По-третє, крім того, що змінюється структура економіки, змінюється і сфера послуг. Люди можуть отримувати більше послуг, не докладаючи до цього власних зусиль.
Тобто з’являється можливість, з’являється потреба і з’являється ще один аспект. Демографічне старіння пов’язане з тим, що людський і, головне, соціальний капітал людей старшого віку, старших поколінь відрізняється від соціального капіталу молоді. І цей капітал потрібно використовувати на благо суспільства.
Все йде до того, що люди працюватимуть довше. І це не буде примусовим.
Регіональні особливості післявоєнної України
Я виділяю п’ять територіальних кластерів, які існуватимуть після війни.
Перший — північно-східний. Це поблизу кордонівіз Росією та Білоруссю. Київська, Чернігівська, Сумська області. Давайте говорити відверто: Росія нікуди не подінеться. Білорусь, можливо, стане розсудливішою, але я в цьому не впевнена. А присутність агресивного сусіда поблизу впливатиме і на бізнес, і на людей.
Ми ж не можемо допустити, щоб там утворилася «сіра зона» або, не дай Боже, відбулося знелюднення. Тому потрібно шукати інструменти, які заохочуватимуть людей жити й працювати на цих територіях. Можливо, певною мірою компенсувати страхові ризики.
Другий кластер — південно-східний. Містоутворюючою функцією значної частини Півдня є порти. Питання не в тому, що ми зараз не до кінця розуміємо, в якому стані будуть ці порти. Питання в тому, які саме порти? Якими будуть умови судноплавства? Скільки там буде специфічних ризиків?
Третій кластер — західні території. Багато хто, зокрема й у владі, вважає, що цей кластер стане рушійною силою розвитку України. Я б із цим погодилася, однак є одне «але». Екологи кажуть, що існує так звана екологічна ємність території, тобто скільки людей може витримати природне середовище цієї території.
Сьогодні екологічні резерви розвитку, безперечно, є на Франківщині та Львівщині. А далі я їх не бачу. Причому їх екологи не бачать і на Буковині, Закарпатті, Волині.
Четвертий кластер — центральна Україна. Тут є два питання. Перше: до якого стану буде зруйнована інфраструктура за час війни? Друга проблема — родючість земель центральної України. Де у нас найкращі землі? У Дніпропетровській та Запорізькій областях. Чи потрібно там будувати промислові об’єкти? Але взагалі я переконана, що саме центральноукраїнські території будуть рушійною силою відновлення.
П'ятий кластер — мегаполіси. Будь-яка бідна країна зосереджує значну частину своєї робочої сили в столиці або великих містах. Ми спостерігали це в Україні перед війною, спостерігаємо нині, думаю, що так буде і після війни. Можливо, відбудеться вибухове зростання міст-мільйонників. Хотілося б, щоб влада це зрозуміла і почала продумувати необхідні заходи.
Роль вищої освіти в Україні
Вища освіта і освіта загалом — це не про ринок праці. Це про людський розвиток. Це про те, що людина має аналітичні здібності, що вона може критично оцінювати інформацію. Є два англомовні терміни: education і skill. Отже, skill — навички — це про ринок праці, а education — освіта — ні.
Я не хочу згадувати того прем’єра, який у прямому ефірі сказав, що головна конкурентна перевага України — це дешева робоча сила. Головна конкурентна перевага будь-якої країни — це кваліфікована, освічена, активна, здатна до змін робоча сила, мобільна в хорошому сенсі. Мобільність може бути галузевою, професійною, не обов’язково територіальною.
Ми провели рік чи два роки тому дослідження, під час якого спілкувалися з роботодавцями та найманими працівниками. І з'ясували, що роботодавцям дуже потрібні командні навички. А ось наймані працівники хочуть розвивати в собі лідерські якості. І це певною мірою пояснює, чому люди прагнуть здобути вищу освіту: вони вважають, що в офісі з вищою освітою вони, скоріш за все, стануть лідерами.
І ще — ми успадкували від своїх навіть не батьків, а прабатьків уявлення, що робочі місця, які не вимагають вищої освіти, не офісні, — це «брудна» робота. Її не поважають у суспільстві. Це потрібно змінювати. Зверніть, будь ласка, увагу, як одягнений водій автобуса в Німеччині і у нас. Чи є різниця?
Запитайте батьків, які сантехніки приходили до нас у міську квартиру. По-перше, обов’язково «під градусом». По-друге, як вони були одягнені. І подивіться, хто часто приходить зараз. Це зовсім інші люди.
Коли ми почнемо поважати людей, які виконують функції, не пов’язані з офісною роботою, тоді з’явиться бажання здобути професію, яка не вимагає вищої освіти.
Читайте також
Як організація складу впливає на прибутковість бізнесу: стелажі, логістика, ефективність
